«Македонський» сценарій прийняття в НАТО може бути розіграно стосовно Косова. Чи встоять країни НАТО, які не визнають відторгнення краю від Сербії, насамперед — сусідня Румунія?

6 лютого посли країн-членів НАТО підписали протокол про приєднання Македонії до Альянсу. Урочиста церемонія підписання відбулася у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. Це сталося менш ніж через два тижні після того, як парламент Греції під акомпанемент масових протестів і з мінімальною перевагою підтримав угоду про перейменування Македонії, таким чином відкривши їй шлях до європейської та євроатлантичної інтеграції. Перед тим, відповідно до Преспанської угоди, Республіка Македонія змінила свою конституційну назву на «Республіка Північна Македонія».

Однак якщо у випадку зі вступом до НАТО Македонії проблема полягала в позиції тільки однієї країни альянсу, та й та не визнавала лише офіційну назву сусідки (дипломатичні відносини між Афінами і Скоп’є були встановлені ще в 1992 році), то з самопроголошеною «Республікою Косово» все складніше: її просто не визнають як державу та ж Греція, Іспанія, Словаччина і Румунія, незважаючи на сильний тиск США.

На думку доктора політичних наук, професора Олега Долженкова з Одеси, невизнання Румунією незалежності Косова, навіть всупереч ясно вираженій позиції Вашингтона, не є унікальним феноменом серед європейських союзників Америки. «Ті з них, хто має або мав схожі з косовським сепаратизмом проблеми всередині своєї країни — віддають пріоритет своїм внутрішньополітичним інтересам перед формальним союзницьким обов’язком. Тут можна згадати не тільки Румунію (яка продовжує побоюватися трансильванського сепаратизму), але й Іспанію з її Каталонією, і ще деякі країни НАТО і ЄС», — заявив професор Долженков в ексклюзивному коментарі виданню «Балканист».

Справді, трансильванські угорці — найбільша етнічна меншина на території сучасної Румунії, права якої визнаються ЄС в рамках рамкової конвенції з прав національних меншин. Так, угорська мова є офіційною нарівні з румунською в повітах, де угорці складають понад 20% населення (в основному це регіони Північної Трансильванії). Загальна чисельність угорців у Румунії — 1,4 млн. осіб (6,6% населення країни або 19,6% населення Трансильванії), проте близько 670 тисяч з них називає себе «секеями» і вимагає національно-територіальної автономії, чому жорстко протистоїть офіційний Бухарест.

Нагадаю, в 1952—1968 роках у складі соціалістичної Румунії існувала Угорська автономна область (з 1960-го — Марош-Угорська автономна область, у дещо інших кордонах). Однак при Ніколає Чаушеску, який проводив репресивну політику щодо національних меншин, автономна область була скасована в ході адміністративної реформи. Проте 5 вересня 2009 року представниками населення і місцевої влади повітів Північної Трансильванії (на більшій частині територій повітів Ковасна, Харгіта і Муреш), де більшість складають секеї, було проголошено створення «Секейского краю», який не визнають влади Румунії, але підтримує сусідня Угорщина.

Рік тому, 8 січня 2018 року, в місті Клуж-Напока три головні угорські партії Румунії підписали спільну заяву про наміри і цілі. Так, Демократичний союз угорців Румунії (RMDSZ), який представлений в обох палатах румунського парламенту, а також Угорська громадянська партія (MPP) і Угорська народна партія Трансильванії (EMNP) публічно домовилися співпрацювати, щоб домогтися максимальної автономії для угорців Румунії. І в першу чергу не культурної або політичної, а саме територіальної автономії.

На цю вимогу різко відреагував тодішній глава уряду Румунії Міхай Тудосе, заявивши, що «якщо прапор секеїв буде вивішений на державних установах, то всі відповідальні за це будуть висіти поруч з ним. Про автономію секеїв не може бути й мови». Наступного дня Тудосе спробував пояснити свої слова, мовляв, його неправильно зрозуміли і «вішати» він нікого не збирається, а лише мав на увазі, що як прем’єр і громадянин відкидає будь-які дискусії про автономію частини Румунії, адже це суперечить конституції країни. Але було вже пізно: слова Тудосе саме у наведеному вище формулюванні відразу ж облетіли не тільки румунські та угорські, але і світові ЗМІ, викликавши досить бурхливу реакцію. 15 січня 2018 року Тудосе змушений був піти у відставку.

Очевидно, що конфлікт з політиками, які представляють угорську меншину, був лише одним із приводів для цієї відставки. Соціал-демократи, що мають більшість в обох палатах парламенту Румунії, перебувають під жорстким пресингом як Заходу, який підтримав організовані в 2017-му структурами Джорджа Сороса масові протести опозиції, так і президента Румунії Клауса Йоханіса, котрий відверто симпатизує опозиціонерам і публічно опонує прем’єру Віоріці Денчіле. У грудні 2018 року голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер публічно висловив сумнів у здатності уряду Румунії стати лідером Європейського Союзу (Бухарест очолив ЄС на 6 місяців з 1 січня 2019-го).

Як зазначає в січневому випуску проамериканського видання «New Eastern Europe» журналіст Пауль Габріель Санду, ще ніколи в сучасній історії румунське суспільство не було настільки розділене. «Протягом останнього десятиліття політична риторика стала більш жорстокою і поляризованою. Фактично, за останні кілька років політичний дискурс радикально змінився, і складно точно визначити момент, коли він почав погіршуватися — коли перехід на особистості і демонізація своїх політичних супротивників та їхніх прихильників стали нормою», — пише Санду.

Більшість аналітиків сходяться на думці, що вибори до Європарламенту в травні 2019-го внутрішньополітичний розкол Румунії лише посилять. За прогнозом порталу «Politico», правлячі соціал-демократи наберуть на них 27,48% голосів, праві з Націонал-Ліберальної партії — 23,51%, а ось організатори протестів проти уряду, навіть об’єднавшись, можуть претендувати на 18% голосів виборців. При цьому 5-% бар’єр, швидше за все, подолає Демократичний союз угорців Румунії, який і нині має своїх представників в Європарламенті.

Окремі румунські аналітики вважають, що об’єднати більшість політичних еліт країни міг би своєрідний «молдавський консенсус» (за зразком «кримського консенсусу» в Росії). Адже якщо після лютневих виборів у цій країні більшість у парламенті Молдови збережуть політичні сили, що орієнтуються на возз’єднання з Румунією, не виключене звернення влади Кишинева до Бухаресту стосовно «поглиблення інтеграції» двох країн.

Нагадаю, Румунія вже досягла чималих успіхів у своєрідному «дружньому поглинанні» Молдови. Якщо спочатку в Бухаресті обговорювалися фантастичні ідеї приєднання всієї території Республіки Молдова включно з Придністров’ям (власне, саме тому Румунія не визнала Косова, побоюючись визнання Придністровської Молдавської Республіки з боку Москви), то з кінця 2000-х у Бухаресті взяли гору прагматики, які говорять про «об’єднання всіх румунських земель на правому березі Дністра». Формально під це формулювання потрапляють також Північна Буковина і Північна та Південна Бессарабія (тобто Чернівецька та південно-західна частина Одеської області України), але експансія сюди відкладена на майбутнє.

Очевидно, що настільки радикальна зміна кордонів у Європі вимагатиме згоди «старших братів» Бухареста — з Брюсселя і Вашингтона. І якщо ЄС вочевидь залишиться прихильником status quo, щоб не запускати за «принципом доміно» процес проголошення незалежності Каталонії, Шотландії та інших бунтівних регіонів, то США цілком можуть закрити очі на анексію Молдови з боку Румунії — але виставити умову: визнання державності Косова і підтримку його вступу в НАТО. Що при цьому виявиться для офіційного Бухареста сильнішим — прагнення до «возз’єднання всього румунського народу в єдиній державі» або ймовірність отримати власну непідконтрольну територію в Трансильванії, та ще й зіпсувати відносини із Сербією — покаже час.

Олег Хавич — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка

________________________________________

Дивитись більше:

________________________________________

Читати більше:

Олег Хавич | Чому на бізнес-форумах у Польщі Буковину представляють політики?