Щодо Діснейленда і Міккі-Маусів — гарна назва була б і для статті про політичне життя міста. Але це не про політичне життя, наразі про дещо серйозніші теми. А саме: про напрями розвитку Чернівців. Якось так складається, що хто б не балотувався у мери, у програмі кандидат обмежується переважно соціальними обіцянками і намірами щось зробити для інфраструктури, транспорту тощо. Але із обіцянок позникали ознаки генерального мислення, бачення розвитку міста, або воно є тривіальним і розпливчастим. Воно й не дивно, тому що голосують переважно напівжебраки, чи до планів їм розвитку? Вирішити б якісь прості і нагальні проблеми. Неприємно, що саме відсутність генерального мислення — загалом прикмета людей і спільнот без перспектив.

Звісно, якісь плани є. З якимись п’ятитисячними (у гривнях) витратами на просування бренду «Чернівці», що може бути кумедніше? Як не дивно, у цьому сенсі цікаво порівнювати із радянським періодом. Тим більше, що незалежності 26 років, а це вже історично вагомий термін. І, на жаль, із подивом відзначити, що відсутність великих планів нас і відрізняє (щоправда, в ті часи не було малих планів). Деякі із цих радянських планів, як-то будівництво атомної електростанції на Буковині, так і не здійснилися. Деякі залишили нині лише велику кількість приміщень незрозумілого призначення, які досі переобладнують під торговельні і розважальні комплекси чи автостанції тощо. А тоді вони виростали протягом кількох років майже одночасно. Наприклад, заводи «Гравітон», «Кварц», «Електронмаш», «Вимірювач» були створені фактично за п’ять років. І на кожному з них працювали кілька тисяч людей. Нині виробництво із куди меншими масштабами, на базі тих старих приміщень, відкривається із неймовірною помпою і приїздом прем’єра країни. Тоді це було б смішним і підозрілим.

Чому б весь час не говорити про утиски інакомислення у радянський період, якщо це, між іншим, так вдало заповнює порожнечу наявності планів? Буває, про це чомусь згадується, коли люди у балаклавах ходять по столу голови обласної ради Михайла Гайничеру, то мимоволі пригадуєш, що Гайничеру — один з тих людей, які створювали в Чернівцях Інститут автоматики, провідну установу, мета якої була утримувати науку, фактично, на світовому рівні. А ось ті, хто по столу ходять, зрозуміло, нічого подібного не те, щоб не зможуть (цього вже і Гайничеру не зможе) — вони про це і не думали ніколи. Хіба що пройдуться вже по ваших столах, і це і буде весь розвиток.

Мені здається світоглядно цікавим ознайомитися, хоча б і поверхнево, із цими здійсненими і нездійсненими радянськими планами. Абсолютно не для того, щоб відновити радянську владу чи проникнутися до неї якоюсь прихильністю — а просто для того, щоб зрозуміти, як насправді має розвиватися місто і країна. Для того, щоб із подивом відзначити, що у напівголодному непевному 1950-му в Чернівцях було започатковано будівництво такого велетня, як Чернівецький машинобудівний завод, який у 1955 році видав першу продукцію. І загалом давав згодом левову частину нафтоапаратури у республіці.

На знімку: Вангеліс Фотокакіс розповідає товаришам з естонської делегації про флагман буковинського машинобудування (1975 р.). Фото М. Порогера.



Нічого подібного у Чернівцях за 25 років не збудовано. І те, що було — не утримане. Цікаво дізнатися, що у тому ж таки «вбогому» 1950 році відремонтовано у місті капітальним ремонтом 59 тисяч квадратних метрів доріг і бруківки, і поточним 124 тисячі квадратних метрів. Що неспівставно багато порівняно із роками теперішніми. Чому? Відповідь одна: тому... Це не про радянську владу, насправді. Це про сучасність стаття.

У своєму звіті у 1980 році секретар обкому Комуністичної партії Володимир Дикусаров планував, що у 2000 році населення Чернівців становитиме 320-350 тисяч людей, відповідно йшло і планування розвитку промисловості та будівництва у місті, відкриття нових підприємств. Саме під цю цифру. Якщо переглянути ці плани, несподівано відкриваєш для себе дивну річ — деякими з цих планів користуються досі. Та ж кільцева дорога мала на думку тодішньої влади відкритися у 2000 році. Деякі з цих планів, як-от спорудження сучасних аеровокзалів у Сокирянах, Кельменцях і Хотині, змушують лише посміхнутися. Сьогодні це дивно чути. А тоді вважалося нагальним.

Цікаво дізнатися, що недобудований і досі Проспект, на ньому мали бути будинки баштового типу серед довгих п’ятиповерхівок. Якщо ми зазирнемо у плани теперішні, то побачимо, що розвиток промисловості все ще є пріоритетним для Чернівців. Але порівнюючи навіть із радянським періодом, який давно минув, ми розуміємо, на жаль, що це лише фраза. Відкриття майстерень і маленьких підприємств аж ніяк не може зробити промисловість пріоритетною. Насправді відчутно висувається інша переспектива: у зв’язку із розвинутим малим бізнесом, купою кав’ярень і ресторанчиків та комфортним міським середовищем ми таки стаємо туристичним містом, чия популярність обмежується лише зруйнованими дорогами.

І що нас відрізняє від Львова чи Кам’янця-Подільського — це відсутність головної туристичної атракції на кшталт середньовічного центру чи фортеці, місця концентрації туристів. Треба сказати, як не дивно, що і про це думали у радянські часи. Такою туристичною атракцією у 1980-ті роки збиралися зробити вул. Ольги Кобилянської, яку планували суттєво реконструювати. Були навіть пропозиції покрити вулицю скляним дахом і декорувати кожен поверх у певному стилі, і відповідні проекти. Але перебудова і залежність від громадської думки змусили відмовитися від художнього радикалізму. Зрештою, у 1988 році було створено набагато менш радикальний план, а завершено думку втіленням у році 2008-му. Звісно, з урахуванням вимог часу. Тобто навіть цей план насправді походить з радянських часів. Знають це одиниці, хоча ніхто і не приховує.

Однак вулиця стала приємним місцем відпочинку переважно для чернівчан. Не вистачає ексклюзивності. Звісно, визитівкою міста для туристів є Резиденція митрополитів, де нині навчаються прекрасному й розумному філологи, теологи і географи. І якщо туризм стане важливим джерелом прибутків, то питання про те, що Резиденція мусить стати суто туристичним об’єктом — обов’язково постане. Судячи з кількості кредитів, у міста не так проблеми з інфраструктурою, як саме з грошима. І це неминуче призведе до бажання якось їх заробити.

Як не дивно, і на цей випадок у радянської влади був план. План секретаря Чернівецького обкому Івана Зеленюка був складений ще у 1944 році. Зрозуміло, ідей створити Хогвартс замість Резиденції у товариша Зеленюка не було, і він навіть і не думав, щоб запускати туди студентів. Був план саме створення туристичної атракції, музейного містечка. Зокрема, туди мали входити літературні музеї Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Франка, Ольги Кобилянської, краєзнавчий музей, зоомузей і, звісно, музей товариша Леніна. І цікавинка — зоо-ботанічний сад. Ботанічний із переходом у зоосад приблизно там, де зараз Музей буковинської діаспори. Зараз це б назвали — «кластерний підхід» і, зрозуміло, це ідея цілком слушна, тому що туристи люблять їхати на щось конкретизоване, а не для вештання містом (хоча і це полюбляють).





Я особисто не в захопленні від перспектив Чернівців стати туристичним містом. Тому що це значить, що місто перетвориться у щось на кшталт Діснейленда, і розпочинати трудовий шлях тут будуть на посадах, схожих на посади костюмованих Міккі-Маусів. Є в цьому щось невеселе. Але якщо бути реалістами, ми впевнено крокуємо саме до цього. В усіх сенсах. Але навіть на цей випадок є не наш гарний план. Чомусь не наш. Ось про це варто подумати. Насправді великі плани не тільки не приваблюють виборців — вони їх відштовхують. І будь-яка радикальна пропозиція зустріне більше негативу, аніж прихильників. Це свого роду цікава вада системи у наших умовах. І за 25 років вона стає цілком очевидною.

Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Олександра Розенцвайна

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Кушнірик і хоровод «правильнопартійних»