Люди зазвичай не знають історії. Інакше б вони знали, що історії нема. Є ситуації, які повторюються і повторюються. Хоча приходять завжди у різних шатах, але це ті ж настрої, ті ж прагнення, ті ж помилки, ті ж надії. І від цього повторення досі мало що рятувало — хіба що глибоке розуміння. Але хто ж опускається до глибини?

Серія цих публікацій заснована на тому, що історія повторюється. Через певний час епохи стають надто подібними. Можна припустити, а можна й не припускати, що стан суспільства в Україні надто схожий на передфашистський стан. Бідність, відсутність монополії держави на насильство, політизація аж до розколу родин, переривання дружніх зв’язків через політику, шельмування натовпом одинаків через ідеологію тощо. Хіба це не схоже? Думати, що ми не можемо захворіти фашизмом, це вже бути одержимим винятковістю. Бути фашистами (а якщо розширити: бути тоталітарними), могли й італійці, і німці, і румуни, і росіяни, хіба наше суспільство відрізняється від них хоч якоюсь особливою мудрістю?

Ми часто говоримо про фашизм як про моторошне чудовисько, яке неможливо любити, від якого неможливо не відсахнутися. Повторюючи це, ми, на жаль, повторюємо тези простуватої пропаганди, яка переконала нас, що фашизм має виглядати огидно. Насправді вся небезпека фашизму в тому, що це надзвичайно приваблива, рідна для кожного обивателя річ. Це кров обивателя. Перебувати у ньому (фашизмі) — це перебувати у теплій ванні, комфортному середовищі, де твій сонний розум масажують повсякденно вмілими словами, де твій національний, релігійний егоїзм щоденно випещують у найеротичніший спосіб.

Це коли тобі підмигують з кожної шпальти, екрану тощо, весь час кажуть, натякають: ми — неймовірні, ми — найкращі, ми — найсильніші. І ти не помічаєш ані бідності, ані фінансових афер керівників, ані соціальної катастрофи, ані розбрату, ані вбивств. Сир у пастці завжди на порядок смачніший. Привабливість — це сутність пастки. Без цього вона не спрацьовує. Така сила чар.

Головна проблема якраз у цьому, а не в огидності. Фашизм — це те, чим замиловуються. Це його ознака. Тому що це приємно до клубка у горлі, до сліз на очах. Саме це прикмета. У вас бував клубок у горлі і сльози на очах з приводу того, що ви випадково народилися у такій-то державі, чи належите, так само випадково, до якоїсь релігійної чи етнічної спільноти? Бував? І, звісно, це замилування розповсюджується на всі людські істоти і спільноти. Саме на всі. Тобто ця небезпека завжди є.

В Україні ще досі немає фашизму просто тому, що влада не в змозі створити настільки вже привабливий муляж. Влада ніяк не може стати улюбленою, закохати в себе. Хоча з усіх сил намагається створити щось подібне. «Порохоботи» чи «авакоботи» тренуються у безглузді й нехтуванні здоровим глуздом. Але це лише тренування та репетиції. Можливо, справжня вистава попереду. І, можливо, грати в ній буде хтось інший, а теперішніх згадуватиме як про дублерів-невдах.

Тому цікаво трохи відчути, що таке фашизм. В чому його чари? Помацати його єство безпосередньо... Це цілком можливо й на чернівецькому матеріалі. Публікації про фашизм у буковинській пресі 1930-их років (до приєднання до Радянського Союзу) вражають натхненням та оптимізмом. Улюбленцем публіки і міських газетярів був дуже прогресивний лідер... італійський вождь Беніто Муссоліні (Гітлера вже тоді вважали чортом, або принаймні підозрювали це, хоча теж друкували). Передруковували статті дуче Беніто у наших толерантних Чернівцях, зітхали і думали: нам би ТАКОГО.

Переглядаючи ті шпальти, я майже впевнився, що чимало співгромадян могли б сьогодні проголосувати, скажімо, за Муссоліні, підтримувати і марширувати. І, мабуть, із тими же наслідками. От і мені стало цікаво, якщо б ви, шановний читачу, читали статті Беніто Муссоліні сьогодні — чи не проголосували б ви часом за нього? Тому вирішив подати статтю Беніто Муссоліні з газети «Час» 1940 року та натхненне описання Риму Муссоліні з того ж часопису.

Державні провідники при праці*

Беніто Мусоліні

Державники мусять знати нарід, стояти у звязку з масою, знаючи повсякчас публичну думку, головно підчас крізи. Коли сонце, дощ, тепло й земля нам сприяють, то ніяка штука вести державними справами. І маріонетка потрафить правити нацією в щасливій добі.

Ніколи я не встидався втомливої праці, яку я робив руками дитиною й замолоду. Були це дні тяжкої праці й гіркого труду, але вони дали мені спромогу пізнати підвалини, на яких стоїть людство. Це не була звичайна стичність з людьми, бо я перейнявся цілком їх життям, труднощами, турботами, терпіннями й радощами. Дуже добре знаю голод і недостатки. Я боровся за своє існування в дуже несприятливих умовинах і до дна випив гірку чарку біди. Сьогодні, будучи відповідальним провідником, не забув я ті дні. А, щоб їх не забути, не опускаю й одного тижня не звидівши фабрику або хліборобське господарство й не простудіювавши на місці умовини, в яких живуть і працюють чоловіки й жінки.

Мова не про інспекційні поїздки, на яких виложують висліди праць в честь провідника італійського правительства. Підчас останньої моєї поїздки на понтійські мочарі перебув я цілий день, працюючи поруч з хліборобами, дискутуючи з ними, вислухуючи їх і обсервуючи їх. Я працював цілий ранок при хліборобській машині, якої орудування було мені відоме ще з хлопячих років, а ця південна праця принесла мені 5 лірів і 85 сантімів, за одержання яких підписався я, як водиться, в книзі платень. Я звидів хати селян, бачив я як вони варять страви, мені показали спальні й світлиці.

Хотяй виріс я на селі, то жив я між машинами, бо мій батько був ковалем, а також вивченим механіком. Відсі походить і моя любов до механіки. Думаю, що можу твердити без вагання, що я змеханізував хліборобство в Італії.

Року 1922. були рідкістю в Італії трактори, парові плуги й увесь величезний арсенал хліборобських машин. Сьогодні тяжко найти хлібороба, що не мав би хліборобської машини. Фабрики так само уважно звиджую. Хочу переконатися, чи добре пристосовані заходи беспеки, гігієни, респектування годин праці, точної плати.

Кожне промислове місто мусить дбати про помешкання для робітників. Ці помешкання мусять бути здорові, мати городи для дітей, спортові площі, й, оскільки можливо, дати всім соціяльним клясам гігієнічне життя й скріпливі розривки.

Це висновки, до яких я дійшов, будучи в тісній стичності з робітничими клясами. Думаю, що правителі все робили помилку, задивляючися на робітниче питання цілком односторонно. Тому капітал і праця дивляться на себе недовірчиво, а обоє дивляться недовірчиво на правительство. Ось чому мусять правителі обзнакомитися з цими питаннями. Мої роки труду, як робітника, дали мені спромогу відчувати разом з робітничою клясою, щоб я здавав собі справу з її потреб, її почувань і її змагань. Рівночасно, як власник часопису, мав я нагоду бачити пропасть, що ділить ті дві суперечні собі сили. Мусить бути вище місце, що розсуджувало б жадання обидвох сторін, тим вищим судом не може бути хто інший, як держава. Ми усунули конфлікт між капіталом і працею тому, бо ми знали скарги обоїх і зробили державу високим і рішальним авторитетом.

Отворяючи 1926. р. артистичну виставку у Мілано, я сказав, що політика є штукою [мистецтвомРед.]. І сьогодні є ще вона найсувереннішою, найтящою між штуками, бо працює з найделікатнішим матеріялом, чоловіком. Тому вимагає політика знання людської душі. Мистець політик мусить бути й добрим психольогом. Треба знати психольогію людей і слідкувати за її хитанням в часі й просторі. Щоб розуміти людей а головне психольогію мас, треба жити між масами. Хто уявляє собі, що може правити з своєї слоневої вежі, той в небеспеці, що йому вдасться задумане діло.

В моїх очах правительство є генеральним штабом нації. Держава мусить стояти в найблищій стичності з військом, як хоче знати його «мораль». Ця стичність правительства з народом є методою, яку я роками вживаю. Як кажу стичність, то не розумію під тим щось тимчасового, неособистого, але дійсну стичність, особисту, просякнення в маси, які також мусять бачити й [...] зблизька, що це за чоловік той, що [...] проводить. Державний провідник мусить стояти на своїм команднім місці, на чолі своїх людей, давати приклад, а щоб той приклад мав успіх мусять його бачити зблизька а товпа мусить його розуміти.

(«Ceasul» («Час»), ч. 3227, 23 січня 1940, с. 2)

* Орфографію збережено.



Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано архівну шпальту газети «Час»

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Нью-балагани у Нью-Васюках. Культура пустування і химери активізму