Прийняття ключових рішень по кадрах у Чернівецькій області приймається в Києві. Такий висновок «Капітана Очевидності» потребує детального осмислення і рефлексії на тему «що з цим робити».

Взагалі вплив на процес прийняття рішень є головним «профітом» справжньої влади. Невелика група людей, по суті, контролює всі основні процеси в державі – від ведення АТО та міжнародних переговорів до вирішення кланово-політичних розбірок десь на дальніх окраїнах Чернівецької області. Те, що питання прийняття рішень на місцях не делегується місцевим елітам, є головною проблемою, яка гальмує розвиток області, міста Чернівці, місцевих політичних партій. Найбільш показовим доказом цього твердження є завислі у повітрі питання призначення секретаря Чернівецької міської ради та зміни чинного губернатора Олександра Фищука. Місцеві політичні еліти без рішення з Києва не здатні домовитися, не здатні навіть почати процес діалогу для вирішення кадрових питань. Поки мудрі голови з Банкової, Грушевського, Турівської ведуть боротьбу за посаду прем’єр-міністра, узгоджують майбутні стратегії під можливу дострокову парламентську кампанію, питання Буковини загалом та Чернівців зокрема зависло в повітрі і буде вирішено десь пізніше... Але в останню чергу.

Така ситуація не нова, але зараз стає зрозуміло, що несамостійні місцеві політики, які опираються на «київський костиль» у своїй повсякденній діяльності, нездатні до прийняття необхідних нині швидких і різких реформістських рішень для своєї громади. Фактор «столичного» погодження кожного рішення є глибоко корупційним, він створює цілий клас надзвичайно впливових людей, які вбудовуються між конкретною територією і одним з центрів прийняття рішень у Києві. Фактично саме на цих людях закінчується місцева політика «публічна» і починається місцева політика «реальна» з її «відкатами», компроматами і своєю власною суперконкурентною логікою існування.

Після Майдану Гідності цей клас помітно послабшав. Не те щоб справи перестали вирішувати в Києві – просто дивлячись на досвід Віктора Януковича, вони на підсвідомому рівні бояться всіляких сотників, АТОшників, волонтерів, антикорупціонерів. Іноді навіть здавалось, що реальні господарі країни готові на певний момент звертати увагу на їх вимоги та обмежити свою владу на користь кращих представників «людей»... Але це явище виявилось тимчасовим. Вітер змін не став для них ураганом, а скоріше – легким бризом, згадкою про вимушений тимчасовий відхід від процесу вирішення конкретних питань.

При Януковичу київоцентрична система вирішення питань діяла чітко. Були формальні керівники, неформальні «рішали», одне центральнее джерело отримання прибутку («Сім’я»). Варто віддати їм належне. У процесі отримання корупційних суперприбутків ми тоді були одними з кращих... Тепер же в Україні є декілька центрів прийняття рішень зі своїми фінансовими інтересами, які (начебто) переділили сфери впливу. Але виглядає на те, що їх компроміс має несталий характер. Він скоріше нагадує постійнодіючий «чорний ринок», де хороша винагорода може переграти домовленості вчорашного для.

Логіка київських товаришів – постійне очікування «кидка». І ця логіка є не наслідком підсвідомих страхів, а суворою вимогою реальної політики. Єдиною особливістю системи Порошенка-Яценюка, яка відрізняє її від системи «Сім’ї», є позиція постійного пошуку компромісу. Кожне прийняте рішення, навіть відверто «дерибанне», повинне бути компромісним наслідком переговорного процесу.

Стратегічні питання в країні приймає певна рада при Президенті. Як тонко характеризує її мій київський колега-політолог Віктор Єрьомін – «мерзенна сімка». Сім чоловік з найближчого оточення Президента і прем’єра у своїх дискусіях мало не доходять до бійок. Але Петро Порошенко показово зберігає місце для того, щоб компромісно ухвалювати найважливіші питання життя країни. Порошенко бачив дуже сумний досвід свого «любого друга» Віктор Ющенка і самостійно зініціював такий майданчик, роль та місце якого жодним чином не прописана в Конституції чи законах України. І контролювати їх може лише Господь...

За «мерзенною сімкою» іде вищий (перший) рівень прийняття рішень – це київські політики, які приймають рішення на діалогах на вулиці Банковій, ті, що контролюють бізнеси держструктур, керівники парламентських фракцій. На цьому рівні ініціюються і приймаються законопроекти, вирішуються питання лобізму великого бізнесу, відбувається контроль за регіональною політикою.

Другий рівень, київсько-регіональні політики, що мають інтерес у регіонах та прагнуть зберегти контроль за їх поточною діяльністю на користь своєму теперішньому чи потенційному бізнесу. Для яких влада є бізнесовою можливістю і питання контролю за вертикаллю влади є стратегічним джерелом постійного доходу.

Третій рівень – місцеві політики, які організовують партійні структури і є ключовими чиновниками на місцях. Їх місія – бути публічними представниками системи і не допускати до прийняття ключових рішень конкуруючих колег. Вони з останніх сил тримають цю систему і є її найнижчим елементом, який має доступ до прийняття рішень.

У такій системі координат стає зрозуміло, що рішення про звільнення Володимира Куліша було спробою політика третього рівня (Фищука) прийняти рішення першого рівня. Зрозуміло, що ця авантюра зазнала невдачі.

Що робити в такій ситуації активним громадським діячам? Систему закритого прийняття рішень не обскачеш на кривій кобилі. Необхідна системна позиційна боротьба за перехід до збільшення повноважень для обраних у прямий спосіб політиків. Найбільшою підтримкою в області – користується посада чернівецького міського голови. В незалежності від його прізвища, цінністю є процедура прямого голосування і легітимний мандат на ведення публічної політики. Обраним прямим голосуванням політикам можна довіряти. За ними більшість. Але існуюча система приводить до того, що навіть міська і обласна ради залежать від компромісу, який буде досягнуто на першому рівні впливових київських політиків. І це реальність країни, яка пережила Майдан і нині переживає війну.

Києвоцентрична система прийняття рішень себе скомпрометувала. Вона не здатна на реформи. І вона буде змінюватися під тиском активних громадян. Рано чи пізно основна боротьба між центрами впливу буде не за контроль над «ресурсом адміністрації», а за контроль над порядком денним. Регіональні політики втратять київський костиль.

Михайло Шморгун — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Сергія Зарайського

________________________________________

Читати більше:

Михайло Шморгун | Гіпнокіт Каспрука. Стратегія політика в соціальних мережах