Чотири дні у Чернівцях тривав поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz». Мені подобається дивитися на все з примруженим оком, ховаючи невеличку дулю у кишені. Але спочатку хочеться сказати ось про що. Побачивши «масонську закулісу» фестивалю (люблять у нас так сприймати), злегка заглянувши за його лаштунки, чудово відчуваєш одну річ, яку мало хто відчуває. Насправді, це — тріумф... долі (яка сильніша за будь-яку волю, що б там не казала Лені Ріфеншталь). Тріумф долі — це вся правда про це збіговисько ліриків.

Пригадується уривок з якогось есе Ігоря Померанцева, він описує себе у якомусь вражаюче незатишному мрячному застудженому дні 70-их років із забороненими книгами під пахвою, десь по дорозі до якогось київського дисидента. Він (той молодий Померанцев) боїться влади, сірого кольору людей. І ще він боїться зрадити себе, тому що знає, що тоді талант випарується, щезне, не буде. Так от, в цьому й фокус: що якщо б замерзаючий, зіщулений від передчуття біди, молодий Померанцев не стояв там із забороненими книгами під пахвою, не знаючи навіщо, але відчуваючи, що так треба — не тільки його віршів не було б (чого він боявся), не було б і цього фестивалю, і цього настрою тріумфальності... Не було б цих старих, налитих вином чернівчан, і навіть наш цілком аполітичний Фельдман грав би щось інше та іншим.

Якщо б не було заключної промови Йосифа Зісельса про арештовані думки та книги у Садгірському районому суді (яка не могла залишитися невідомою)... їх би зараз не відігрівало вересневе чернівецьке сонце. Так якось все влаштовано. Це просто продовження тих мрячних присмерків безнадійності сімдесятих, карколомне продовження, надто схоже на казку. На яке ніхто не сподівався, в яке не вірили — але це саме їхнє продовження. Хтось це відчуває. Недарма згадує часто Померанцев ці книги під пахвою... І у цьому сенсі не так важливо, якими постатями наповнений фестиваль, якими подіями. Це просто обрамлення того тріумфу. Не так поетичного, а звичайного — життєвого. Про це треба було написати.

Ну, порадував я читача містичними відвертостями, переходжу від точної містики до таких ефемерних речей, як факти. Перший день фестивалю (ще до офіційного відкриття) презентували дві непоетичні книги, які визначатимуть сприйняття нашого чернівецького простору радянських часів вже через кілька років. Чому така впевненість? Тому що це навдивовижу позаідеологічні книги. Це книги «виродків». Тих, хто чомусь уміє уникати суспільних та політичних стереотипів і дивним чином залишати людське. Фільтр стоїть у людей. Йдеться про книги, невеличке рев’ю яких вже було опубліковано на «Буковинському центрі» («Прогулянки Атлантидою» та «Господи, Ти відкриєш уста мої...»). Очевидно, значущою роботою, яка залишиться, є й грунтовна праця Вольфа Московича «Українсько-єврейська зустріч: культурні виміри», представлена в той же день.



Справжня цінність цих книг з’ясується дещо пізніше... Тобто усі спроби, на кшталт спроби Максима Дупешка, дивитися на стереотипи вчорашні через чаклунські окуляри стереотипів сьогодняшніх зречені. Така карколомна оптика цікава хіба що для кунсткамери, де зберігають у банках з формаліном усіх симпатичних двоголових хутряних немовлят, які мали нещастя народитися... Затребуваною стане саме відсутність стереотипів. А ось це треба зіграти... як в тому анекдоті про п’яних акторів.

Про смішне на фестивалі. Відверто посміхнули дві речі, перша з них — діалоги на «суспільнозначимі» теми, які вели наші високочолі гості. Очевидно, в силу закону капітана Гранта, без цих діалогів нині ніяк. Так само у радянські часи неможливо були видати збірку віршів про кохання, щоб не розпочати її з вірша про любов до партії та її ніжних молоконосних сосків. Але хороші письменники і поети — не завжди хороші публіцисти і суспільствознавці. Вони шарлатани насправді, алхіміки суспільствознавства.

Одна з таких поетичних дискусій про інтернаціональний діалог прийшлася на день, коли МЗС Угорщини в офіційній заяві назвало новий закон України про освіту «ножем у спину», а румунські буковинські товариства виступили з нищівними заявами з приводу того ж закону. Мало того, з такою ж (за настроєм) заявою виступив наш земляк Геннадій Москаль, голова Закарпатської ОДА. Хто б про це згадав на тій дискусії... У діалозі не знайшлося й місця для румуна. Це у Чернівцях-то...



Наприкінці Ігор Померанцев вибачився, що серед дискутуючих немає жінок, тому що це якби натякає на тоталітарне мислення дискутуючих. Але про що Померанцев не сказав? Що на тоталітарність більше натякає не відсутність жінок, а відсутність опонентів у цій дискусії. Опонентів, Карл! У дискусії... О, це суто радянське змагання доброго із гарним і кращим, що квітло в СРСР буйним цвітом! Коли головне не правда, а температура, яку треба вперто тримати на 36,6. До чого це привело СРСР — ми побачили.

Скажу щодо нового закону про освіту — не так давно цю ситуацію неможливо було уявити, тому що в Україні якраз БУЛА культура інтернаціонального діалогу. На державному рівні. Такі закони спочатку обговорювалися на місцях. ДО, а не ПІСЛЯ, уявіть! І подібні демарші, через це, просто були неможливі. А тепер уся культура діалогу закінчилася... Її віддали Померанцеву та його колегам для патрання смислів... Є в цьому щось патанатомічне.

Друга тема, звісно — яка викликає, може, не посмішку, а інтерес лаборанта, який бачить, що у пробирках булькотить щось дивне та ексклюзивне — це каяття заїжджих на фестиваль німців по синагогах. Я не можу перебороти відчуття замежної штучності і вибірковісті цього каяття. Думки глумливо ширяють в обширах: чому ж вони не читають та не каються по обкомах партії?.. Вони і ж комісарів і політруків стріляли тільки за те, що вони комісари та політруки — або по циганських таборах, або по колішніх штаб-квартирах розстріляних членів ОУН? Каятття як результат модного напучування. Тоді через напучування вбивали, тепер каються. Краще... Як сказав мій чернівецький знайомий: «Тобі заважає? Ходять красиво, головою кивають, нікому не заважають». Мудрість, гідна цілої садагурської династії. Втім, як зауважив Адміністратор із фільму «Звичайне чудо»: «Красиво, почтенно, можно понять».

Про хороше. Кожен день фестивалю був окреслений крапкою-вечором. Це були рими фестивалю. І це були ефектні рими. І цього разу було якось різноманітно: Іздрик, Малкович, Павличко, Жадан і наприкінці Фельдман (головний поет Чернівців), і Ойґен Ґомрінґер зі Швейцарії із таким «фріковатим» шоу електронно-візуальної поезії. Відлюдник Іздрик із Калушу, чиє життя підтримує невеличка чорнобильська пенсія, вже потрохи починає переходити від слів до заклинань. Світло робило його постать узагальненням, тінню, яка вимахувала руками, немов крилами. В принципі можна говорити, що він акомпонував собі на барабанах — насправді це якісь репетиції польоту. Польоту внутрішнього користування.

Наступний день закінчувався вечором Івана Малковича і Дмитра Павличка. Ніби загальновідомі постаті, і в цьому сенсі мали б бути звичайними. Але... Малкович достатньо «божевільний», щоб увійти зі своїм видавництвом в історію: із чудовим Поттером, із надмірними антологіями. Все що ним зроблено, зроблено із перехльостом. Там нема нічого звичайного. І він чудово читає. Легендарний Павличко — пам’ятник собі. Він так ідеально, з такою силою відззеркалює те, що повинен думати чоловік його віку та його долі. Що це направду унікально — чути його.

Наступний вечір — Сергій Жадан. Минулоріч він був просякнутий війною, вона точилася з кожного його слова. Харків майже прифронтовий. Цього року він привіз роман про війну, він вичавив свою війну туди і в ньому самому війни відчувалося набагато менше... Я не читав, але критик Володарський назвав цю книгу — святом нашої літератури.

Лев Фельдман окреслив, резюмував атмсоферу тріумфальності саме щодо Чернівців, про яку я говорив. Німці були у захопленні від клезмерів — сподіваюся, не тільки через політкоректність, а чернівчани-то точно не через коректність. Фельдман — поет, і його музиканти — поети, тому що вони вистукують і виспівують те, що міститься в атмосфері Чернівців і згущується до мелодій. Закінчилося все дійство швейцарцем Ойґеном Ґомрінґером з дещо примітивною безкінечною сумною піснею про... Апокаліпсис, виродження, замкнення у своєму віртуальному світі. Символічно? Хтозна...

Про саме читання гостей. Це було різноманітно і переважно якісно, від цього можна було отримати задоволення. А це головне. Король слемів — Андрій Родіонов з Москви, який часто виступав партнером Жадана, отримав на чернівецькому фестивалі півгодини часу... Через ці півгодини людину везли з Москви? Це з яких міркувань, цікаво? Ні, широко... В організаторів віднайшлася нарешті логіка і вони запросили й поетів з Румунії та Молдови, щоб хоч якось, бодай на годину-півтори (стільки вони виступали) відзначити буковинську специфіку. З чернівецькими поетами, як завжди... їх не існує для фестивалю! Можливо, організатори бояться падіння рівня «Meridian Czernowitz». Можливо, це прояв грандіозної чернівецької ж ліні... Яка перевершує навіть знамениту толерантність.

І от щодо тріумфу... Спостерігаючи за тим, що навіть із погодою цього разу підфартило, а обіцяли абсолютно інше; що всі «родоначальники» живі та у доброму творчому гуморі; за тим, що до кінця фестивалю всі причетні справді були наповнені вином і віршами; за тим, як мрійливо розляглися на газонах «Тралки» поети, глядачі, бомжі та собаки Виноградова, ти розумієш — зірки якось легко зійшлися. Це подарунок для тих людей. Але тріумф не може бути «на потоці», він визрів, стався... і все. І вже наступні фестивалі мали б стати тріумфом молодшого Померанцева, Євгенії Лопати тощо. Продовженням їхніх мрячних вечорів... А ось із цим можуть виникнути... проблемки.

Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Антоніни Вишневської

________________________________________

Дивитись більше:

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Чемпіони каторги та твісту у місті Зеро (досвід дисидентства у Чернівцях)