Хребтом корупції в Україні є клас чиновництва. Не те щоб вони обкрадали державу в більших розмірах, ніж правляча еліта чи олігархи. Але так уже склалося, що у ключові періоди найновішої історії саме клас чиновництва відновлював status quo української неспроможності, коли уже здавалось, що все гаразд – зміни незворотні, «заживемо, як пани!» (Помаранчева революція, недавня Революція Гідності – найхарактерніші приклади). Корупція – це стиль життя для великої кількості громадян, занепадна національна надідея країни, яка ніколи не буде переможцем і громадяни якої ніколи не будуть щасливими. «Тлєн і бєзісходность» живуть не в передачах російського агітпропу. Ми їх зустрічаємо найчастіше в пустих очах якогось типового буковинського чиновника.

Я не розповім нічого нового про клас чиновництва. Наш чиновник (як тонко підмітив ранній Пєлєвін) схожий на негативних персонажів із комп’ютерних ігор. Ти потрапляєш на певний рівень цієї тошнотної гри, де головний негативний персонаж (чиновник) задає тобі черговий смертельний квест, який ти мусиш будь-якою ціною пройти... Якщо ти чудом проходиш «левел» – переходиш на новий рівень, де тебе уже чекає ще прокачаніший «персонаж» з іще складнішим квестом... І так до безкінечності. Точніше – до моменту, коли ти визнаєш, що система сильніша за тебе і не починаєш грати за її правилами і жити за її законами. Десь така формула тотальної перемоги корупційної системи. Правила гри прості. Єдина можливість, вона ж і шанс легкої перемоги – проспонсорувати «негативного героя», а він за певний «профіт» проведе тебе по найпростішій доріжці до кінця свого «левела»... І ти вже десь розумієш правила цієї гри і на кожному новому рівні – замість намагатися його пройти чесно – шукаєш виходи на «боса локації».

Зрозуміло, що не всі чиновники однакові. Проте епітети «дисциплінований», «законослухняний», «ввічливий» у спілкуванні з громадянами – все це явно не про нашу реальність. Коли заходиш в чергову локацію місцевого боса і бачиш замість фото чоловіка чи дитини на столі морду чергового Президента, важко зберігати душевний спокій. Складається враження, що  на тому місці, де зараз висить фото Порошенка, раніше був лик Сатани чи якогось Путіна-Сталіна. В такій атмосфері навіть найчесніший патріот перетворюється в морального упиря і «ватника».

Тишком-нишком корупція стала нашою національною мрією. Якась там умовна американська мрія говорить, що якщо багато і систематично трудитися, то обов’язково досягнеш успіху. У нашого суспільства інші «скрепи». Укради, обмани, підстав – тоді досягнеш успіху в системі, збережешся, переможеш. Така негативна селекція в медицині, в освіті, в політиці, в культурі, в спорті... Ти бачиш цей «тлєн» і мусиш брати приклад з найгірших представників – лідерів корупційної мрії. Безнаказаність приводить до панування «української корупційної мрії», де державу розвивають не кращі люди, а чиновники-корупціонери.

Наш чиновник – свого роду теж герой. Він якісно відрізняється від якогось свого австрійського побратима тим, що їхній чиновник не буде створювати проблеми для їх героїчного вирішення. В Україні якраз навпаки – він troublemaker. Генератор проблем. Уміння створювати проблеми – головна конкурентна перевага наших героїв. Вони створюють проблеми всім – від простої сільської бабусі і до якогось київського реформатора, який наївно бажає робити добро в країні, де панує логіка «корупційної стабільності». Проблеми в цій системі виникають завжди – через невиконання своїх службових обов’язків, через забудькуватість і постійну услужливість перед начальством, показушество, совковість, навіть через ініціативність, яка тільки в наших реаліях є карною.

Чиновники виродились в окремий клас. Їх коло спілкування мале і униле. Вони кучкуються разом з такими ж корупціонерами, які знають про те, що їх співрозмовник займається дурнею. Такою ж дурнею, як і він. Тому у них є природні причини триматися разом. Розмови на «ти», численні свята комуністичні, релігійні, особисті, державні – привід не працювати і причащатися водними процедурами во благо системи, яка своїми підзаконними актами дозволяє їм доволі непогано існувати. Авто, на якому їздить чиновник – відповідає сумі відкатів та серйозності «тем», на яких він сидить. Отримуючи одні і ті ж дві тисячі гривень – чиновники можуть ходити пішки і їхати на «Хачінч». І ті чиновники, які ходять пішки (найчастіше), не хочуть отримувати більше грошей, вони хочуть отримувати так само, але їхати на «Хачінч», як і успішніші товариші.

Наше рідне буковинське чиновництво – яскраво виражене в місцевій політиці. Губернатор Олександр Фищук і голова обласної ради Іван Мунтян є типовими чиновниками. Вони продукт негативної селекції. Нічого нового в їх роботі нема. Показуха, розпил, спихування роботи на заступників, небажання брати на себе відповідальність.

Вони і правили б роками, якби не війна. Війна показала людей такими як вони є. Корупція стала немодною, немодними стали і Мунтяни-Фищуки, корисна дія яких уперлась в «перерізання стрічок».

Громада і активні громадяни не бажають себе ідентифікувати з класом чиновників. Їх система відверто агонізує. Тому найбільший удар майбутнього – не зміна Уряду, а зміна системи цінностей держави, де типовий чиновник перестане бути центром Всесвіту, навколо якого обертається вся Сонячна система.

І шанс здійснити ці зміни – все ще є. Формація Мунтянів-Фищуків пройшла.

Михайло Шморгун — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Альони Чорної

________________________________________

Читати більше:

Михайло Шморгун | Чернівецькі електоральні фотографії. Сигнал Каспруку