Держава може вважати себе успішною, коли більшість її громадян є людьми щасливими. Якщо дивитися з цієї позиції на нашу нинішню ситуацію – Україна дуже вже неуспішна держава. І я не говорю виключно про час війни, який a priori не може приносити нічого іншого, окрім горя. Нещастя переслідує наше суспільство як прокляття за минулі роки, за мовчання і зради, за байдужість і популізм, за корупцію і непрофесійність.
Сьогодні кров українських громадян змиває прокляття минулого і дуже швидко вчить прописних істин, які здавалися нічого не вартими пустими словами демагогів. Кожна маленька і велика перемога цієї держави – заслуга тих, хто вірив у казки та історії, мріяв і ототожнював себе з цією країною або залишив своє життя в борні за ці казки та історії. У фіналі – люди просто хотіли бути щасливими в Україні. Поважати одне одного. Любити.
Проте я можу дозволити собі стверджувати, що після найбільшого злету духу найновішого часу – Революції Гідності – категорійним апаратом гідності почали оперувати відверті негідники, пройдисвіти і «бариги». Чим менше таких негідників, «державників» у житті кожного конкретного українця, тим щасливіше йому живеться. Дивлячись сьогодні на те, як держава втручається в повсякденне життя кожного з нас і як росте рівень роздратування українців, висновок про долю цієї «влади бариг» цілком співставний з недавньою історією їх «ростовських» попередників.
Навіть попри існуючий у державі лад, війну, економічну кризу громадяни будуть тягнутися до свого власного щастя. Від того в Україні формується проста і зрозуміла національна ідея. Задача Української держави – не заважати особистому шляху кожної людини до її щастя. Чим менше держава Україна втручається у справи українця, тим більше він її любить. Пануюча еліта «бариг» не розуміє цього і тому програє. Уже зараз вони, прикриваючись війною, продовжують обкрадати кожного з нас, обмежують нашу свободу, душать підприємців, забороняють соціальні мережі, боряться з власниками машин на іноземній реєстрації...
І це лише початок. Якщо їх вчасно не зупинити, вони зроблять усе, щоби наше життя стало нестерпним. Подібний садизм іде паралельно з напівреальними реформами і перемогами, які вип’ячуються на прапор внутрішньої гібридної війни проти власних громадян. Найчастіше, дійшовши критичної точки, таку владу українці викидали на смітник історії на догоду популістам, що обіцяли «все усім». Але тим, хто мав виносити ногами вперед цю владу «бариг», уже найближчим часом дали шанс на дезертирство.
«Безвіз» відкрив багато місць, де можна перечекати Майдан проти Порошенків і Яценюків. Затискаючи свободу в авторитарний кулак, плавно перекручуючи краник демократії, вони цілеспрямовано витискають активних людей, які могли б очолити зміни в цій країні, закордон. Тут залишаться ті, хто не зможуть виїхати, ті хто звикли пристосовуватися, хто не бачить свого життя без подачок та державного «підсосу». Це виборці Порошенка–Яценюка та їхньої команди «бариг», Юлі та «Опозиційного блоку».
4 мільйони біометричних паспортів – це 4 мільйони реальних історій українців, які зможуть розширити горизонт вибору власного щастя за межами території, за яку щодня гинуть українські громадяни. Вони можуть або зв’язати своє життя з Європою і забути свою Батьківщину як якесь непорозуміння. Можуть зав’язати своє життя на постійний транзит, «между там и здесь». А можуть і боротися за свободу та європейські цінності в Україні. Всі ці три можливі проекції особистого вибору мільйонів наших співвітчизників ніяк не пов’язані з нинішньою владою «бариг».
Для жителів Чернівецької області цілком очевидний пріоритет моделі постійного «транзиту». Кричуще важливе для Буковини відкриття КПП «Красноїльськ», «Дяківці», «Руська», «Біла Криниця», що дозволить жителям прикордонних районів чесно заробляти на порядок більше грошей, ніж у середньому по країні. Їхня національна ідея – подалі від держави, поближче до кордону. Логіка прикордоння виграшна для буковинців і їх не можна в цьому звинувачувати, оскільки ця логіка допомагала їм виживати у важкі часи. Між тим «безвіз» – не для всіх нас. Він є хорошим вибором для тих, хто вибирає «чемодан» та не збирається боротися чи жити в умовах тотальної несвободи.
P.S. Президент Петро Порошенко, цитуючи прекрасний політтехнологічний пассаж Михайла Лермонтова про «немытую Россию», потрапив у яблучко. Ми всі боїмося одного дня прокинутися й опинитися в «немитій Росії» з її авторитарним режимом і відсутністю свободи. Але парадокс у тому, що сам же Порошенко будує свою маленьку «немиту Росію» в Україні. Єдина ключова різниця між цими «немитими Росіями» в тому, що від її українського, порошенківського варіанту за допомогою біометричного паспорту ще можна втекти за кордон.
Михайло Шморгун — спеціально для БЦ
В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка
________________________________________
Читати більше: