Високий рівень проведення (і, не менший, запрошених) Днів єврейської культури, які відбулися з 5 по 12 серпня у Чернівцях, виказують не тільки повагу єврейської громади до сакральних подій минулого, але й інтерес до присутності на Буковині зараз і в майбутньому. Присутності, очевидно, не тільки духовної, але цілком явної, матеріальної. Принаймні, цієї думки важко позбутися. Хоча, можливо, справа лише у сентименті знаного чернівчанина Йосифа Зісельса до міста, в якому він прожив такі важкі, але такі змістовні роки.
В чому має полягати ця присутність? Очевидно, про це можуть знати очільники області та міста, з якими цими днями зустрілись перші особи не тільки єврейських громад України, але й світу. Спектр присутніх на культурних заходах буковинських політиків вражав різноманітністю. Не часто трапляються заходи, де можна побачити разом і братів Бурбаків, і Василя Продана, і Олексія Каспрука. Здавалося, що організатори, коли запрошували, надихалися толерантним гаслом: ніхто не забутий, ніщо не забуто.
Генеральний директор Всесвітнього єврейського конгресу Роберт Зінгер щедро порівняв Буковину із Тосканою та Швейцарією, про яку ще не знають. Радіти нам з того, чи насторожитися – невідомо. Але точно вже можна – соромитися. Мати Швейцарію, про яку не знають, гірше, аніж не мати нічого. Чи будуватимуть тут інвестори нову Тоскану, чи це просто люб’язність? І якою буде, все ж, ця присутність, з’ясуємо трохи пізніше. Але є відчуття, що до нас приглядаються. Навіть зірки запалюють, коли це комусь потрібно, зауважив дещо цинічний Володимир Маяковський. Можливо, Йосиф Зісельс запалює їх заради задоволення?
З роками чернівецька й буковинська єврейська громада не збільшується. Остання помітна хвиля еміграції з Чернівців та України зафіксована у 2014–2015 рр., після подій Революції гідності, коли залишок пенсіонерів і працюючих людей солідного віку оцінили соціальне становище як нестерпне, і зробили вибір, який не наважувались зробити до того. Ця остання хвиля була відчутною, тому що йшлося про залишки, відсутність яких помітніша. Але присутність, так би мовити, єврейської нотки, єврейської інтонації в Чернівцях все ж – помітна.
Можливо, це завдяки тому, що світ реальний змішується нині зі світом віртуальним. Вибудовуються віртуальні Чернівці у соціальних мережах, де вага і активність чернівецької еміграції (більша частина якої – євреї) непропорційно висока. Деякі з груп чернівчан-емігрантів у соцмережах, до речі, мають більше 20 тисяч учасників. Зрозуміло, їхні пріоритети, культурний код, інтонація дещо відрізняються від теперішніх чернівецьких пріоритетів. Тим більше цікаво, що емігрантські спільноти потрохи здобувають високу популярність серед чернівчан-неемігрантів, які з часом почали складати відчутний відсоток підписників і учасників таких груп.
Тобто світогляд чернівчан-емігрантів цілком поділяється доволі великою групою людей у Чернівцях, які, до речі, у більшості не є етнічними євреями. Це, на мою думку, надзвичайно цікаво. І неприємно символічно. Адже багато чернівчан почувається у групах емігрантів-чернівчан цілком природньо. Вони такі самі, як ті, що виїхали. Чужі етнічно, із різними життєвими досвідами, і тим не менше – світоглядно схожі, близькі. Чому так?
Відповідь на це питання до мене прийшло якраз на одному з концертів, які проводилися у Чернівецькій філармонії в рамках Днів єврейської культури. Між піснею про дитячі іграшки і баладою про щось таке ж неекзотичне. Можливо, ця відповідь прийшла раніше, коли розглядав картину Артура Кольника «Дівчинка із плюшевим ведмедиком», яка прикрашає художній музей Чернівців. Чомусь без жодного національного символу чи натяку на політику, ця картина узагальнює певний світогляд. Вона, в якомусь сенсі – ідеологічна. Що просто дивно і цікаво. Яку ж ідеологію може відображати пухка задумлива дівчинка із плюшевою іграшкою?
Їдиш-культура чи єврейська культура минулого століття – це культура міста, містечка, скупчення людей, де нема нічого, крім взаємодії – спілкування. Нема нічого, крім родини, в якій ти живеш, сусідів, у крайньому випадку – колег. А держава? Що держава... Показує, що ти для неї чужий. І всі гаразди, які ти можеш придбати у житті, виходять з твого світу, а не зі світу держави.
Люди жили у такому режимі сотні років – зрозуміло, це їх якось змінює. Зрозуміло, це – виковує певну стійку культуру. І це, насправді, і є чернівецька культура. Побутова точно. Такі речі в’їдаються неймовірно. Звідси культивація гумору, дотепності (як полегшення вічного надмірного спілкування), доволі висока культура компромісу, велика увага до дрібних, суто побутових подій, уміння обійти гострі кути не як вада, а як заслуга. Усе це – риси, притаманні культурі мовою їдиш. І, ось такий «несподіваний» збіг, культурі ще не таких давніх Чернівців, де далеко не всі були євреями. Але якось поділяли цей настрій...
І тут не-емігранти якось так ласкаво горнуться до емігрантів. Тому що знайомий настрій, такий же аромат життя. Те, що зараз достатньо велика кількість людей (абсолютно поза єврейством) навертається до того світогляду, живо відгукується на цю культуру, оцінює ці жарти і це ставлення до життя, мабуть, означає тільки одне. Ми всі потрохи стаємо євреями у власній державі. Але, на жаль, у поганому сенсі цього слова.
Невідомо, чи повернуться до Чернівців етнічні євреї, але багато чернівчан потрохи стають євреями просто зараз. Вони займають те місце, яке колись у суспільстві займали євреї. Тож справжні, може, більше й не потрібні. Багато чернівчан нині стають євреями у тому ж сенсі, який був притаманний тільки минулому чи позаминулому століттю – вони вигнанці. Як і колись, принципово живуть своїм колом. Ці люди від держави і суспільства чекають хіба того, щоб не переслідували і залишили у спокої.
Невже ці внутрішні вигнанці такі чужі українському? – Виникає питання, чи сумнів, чи підозра у черговій зраді. Цікаво, що ні. Теперішній культурний код, що навіюють, у тому числі буковинські медіа (але здебільше центральні) – це, насправді, радянський культурний код. Державні голоси тхнуть радянщиною за сто кілометрів, незважаючи на надпатріотичну упаковку. Невтомний пошук ідеологічних супротивників, різка конфліктність, гумор як інструмент не пом’якшення, а знищення. Все це з того часу. З яким ніби боремося.
Інтонація держави близько не знайдена. Вона, великою мірою, запозичена з радянського. Іноді навіть навіюється тими ж людьми, що навіювали колись. Беззмінними борцями ідеологічного фронту. Виняткова подібність радянських і теперішніх медійних інтонацій підтвердять вам будь-які уважні дослідники. Все це характеризує атмосферу країни. Зрозуміло, в ній так легко відчути себе нарешті євреєм, без жодних етнічних підстав. А, так би мовити, за станом душі, і... зітхнути нарешті із полегшенням. Перекинутися парою анекдотів.
Тож усе повторюється... Як і попереджав Еклесіяст. Місто на околиці країни. Наполегливе слухання голосів з-за горбів у «Facebook». Відчайдушні чіпляння за жарт, за байдужість, за рідні обличчя, тому що в суспільному зачепитися уже немає за що. Культивування особистого світу на противагу суспільним спекуляціям та спекулянтам. Можна навіть підучити кілька слів на їдиш. Піде легко, вони літають тут між деревами. Втім, вічне повторення якось не надихає.
Сергій Воронцов — спеціально для БЦ
В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка
________________________________________
Дивитись більше:
________________________________________
Читати більше:
Сергій Воронцов | Камера Шраєра, або Як визначали «фейки» в радянських Чернівцях?