Продовжуємо публікувати документи відносно недавнього чернівецького тоталітарного минулого. Повчального минулого. І з маленькими передмовами.

Затикання єхидної пельки опонента – першочергове завдання для будь-якої влади, яка бажає всидіти. Тим більше, коли йдеться не про просто «всидіти», а про вибір між владними фотелями і лавицею підсудних. І тут стає неважливою ідеологічна складова, свободолюбна риторика влади. Однакові завдання призводять до однакових простих рішень. Чи ти більшовик-комуніст, чи життя поклав на декомунізацію, але перспектива вилетіти догори дригом роблять дії приблизно однаковими. Тому зусилля по упокоренню «ворожої» преси, чужорідних голосів є неминучими.

Власне, тому варто прислухатися до всіх рухів у цьому напрямку, тим більше їхня цілеспрямованість уже цілком очевидна. Але тут не про медіаекспропріацію. Взірцево-показовим є, в цьому сенсі, широко обговорюваний блог радника Президента України Юрія Бірюкова про те, що «зрадофілія» прирівнюється до зради. Процитуємо: «...Якщо відволіктися від ботоферм і резидентів, усе одно в нашій країні залишається величезний натовп ідіотів, які щиро кричать про зраду й звинувачують у всіх проблемах саме керівництво України, скромно оминаючи увагою країну-сусідку. Ми називаємо цих людей зрадофілами. Але чи не час уже сказати очевидне? Вони – вороги».

Ця цитата Бірюкова очевидно копіює хід думок Леніна, який завжди наполягав щодо настрою післяреволюційних ЗМІ, що «будь-який інтелігентський песимізм є дуже шкідливим». Тобто однакові завдання породжують однаковий хід думок. Однак чи є завдання Бірюкова при владі – завданнями пересічного громадянина? Знятий з постаментів Ленін пропонував заснувати революційний Трибунал преси, який мав би засуджувати «проступки проти народу, які скоєні засобами преси». У нас він фактично теж накльовується. Навіщо однодумці знімали свого натхненника Ілліча?

Що вийшло із такої зачистки – ми знаємо. Влада дійсно стабілізувалася. На сімдесят років. А що ще треба? Треба сказати, що якийсь час після більшовицької революції, ще років з десять (!) існували залишки різнодумності та преси із різними позиціями. Але... для їх упокорення були створені відповідні інструменти, які постійно утримували їх на гачку. Зокрема, закон «про пропаганду, що веде до послаблення влади» (ст. 58.10 РСФСР). Він був прийятий на п’ятому році більшовицької революції. Може, і зараз би його прийняли із задоволенням. Якщо судити з блогу Бірюкова.

Пізніше, у 1960-ті роки, закон перетворився на статтю 190 (в УРСР – 187) «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Тобто це аналог закону проти «фейків», який нещодавно пропонували. Але цей (1966 року) закон був спрямований вже не проти ЗМІ (вони всі були лояльними), а проти тодішніх «блогерів», які займалися «самвидавом» (незаконно друкували контроверсійні книги та брошури).



Як вимірювалася «фейковість»? Ось це цікаво. Стандартом правди виступали не документи, а офіційна преса. Якщо ти повторюєш офіційну версію, ти – правдивий. Якщо – ні, ти брешеш. Звісно, йшлося переважно про політику. Тобто у Чернівцях уже діяв свого часу закон проти «фейків», і це було за радянської влади. Хто вважає, що нині «фейковість» буде вимірюватися по-іншому? Особливо надихають щодо такого висновку незалежні від влади і різного роду активістів суди. Буковинська медіа-спільнота, однак, достатньо холоднокровно сприймає усі зміни і рухи. Внутрішньо готові.

Для особливих гурманів, які бажають зануритися в епоху і ситуацію з головою, подаємо цілу статтю «Чужак» з приводу справи Леоніда Шраєра у «Радянській Буковині». Цікава робота пропагандиста: одразу нав’язується думка про дріб’язковість і некомпетентність «злочинця». Його зображають, перш за все, моральною потворою. Після чого вже йде обговорення його «закидів». Причому головні з них так і не озвучуються у статті. Зокрема, закид, що Шраєр порівнював Леніна із Гітлером, у матеріалі не фігурував. Що цікаво...

Чужак. Післямова до суду*

«Шраєр Л.Б., користуючись інформацією, одержуваною від прослуховування західних радіостанцій, що ведуть ворожі передачі на російській мові, з листів знайомих, які емігрували в США, прочитаної нелегально розповсюджуваної антирадянської літератури, навмисно персекручуючи радянську дійсність і політику КПРС та Радянського уряду, протягом 1981—1984 років систематично займався поширюванням в усній формі завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад...»

(З вироку судової колегії у кримінальних справах Чернівецького обласного суду).

І сталось те, що мало статись. Було б незрозуміло й дивно, якби трапилось інакше, щоб ця людина не понесла належного покарання за свої дії. Як каже східна мудрість, хто не знає своєї пристані, тому нема попутного вітру.

Леонід Шраєр не знав своєї пристані. За тридцять чотири роки від роду він завжди лячно задкував од стрімкої, неспокійної течії нашого суспільного життя і, як човен без весел, прибивався до грузьких обивательських замулин. Тут шукав свою стихію. Поки не виплив на каламутні хвилі західних радіоголосів. А вони, як відомо, мають одну властивість – підхоплювати все легке й духовно порожнє, всякий хлам і задвіркові черепки, які тому й гримлять-тарабанять, що порожні. Винятків тут не буває.

Шраєр не був винятком. Відколи його пам’ятають, завжди робив багато шуму з нічого. Гріта пихою уява вимагала загального визнання його особи, заможного й безтурботного життя, шани й поваги, які мали прийти звідкись і постати як даність. Але з нічого нічого й не буває. І уявне не ставало дійсним. То гнітюче невдоволення таким таланом ставало для Шраєра постійним супутником, його тінню, що падала на все і всіх. Дратували наші державні і суспільні порядки, наші будні і свята, люди і їх діла, їх прагнення і сподівання. Навіть ота власна тінь дратувала.

І вже просто сердився, що не може знайти однодумців. Ні, у виробничій лабораторії Чернівецького обласного передавального радіотелецентру, де Шраєр обіймав посаду інженера, йому віддавали належне як знаючому фахівцеві. Та не могли зжитись з дивним чужим «душком», яким відгонило від його «особливої» громадянської позиції. А інтереси, запити, взагалі життя колективу цікавили Шраєра не більше, ніж зайця будяк. Кличуть, бувало, на збори, де обговорюється якесь важливе питання, у відповідь – «Мене це не хвилює». Проводиться заняття теоретичного семінару в системі політосвіти – «Мені це не потрібно». Готуються вийти на суботник – «Хай кінь безплатно працює». Збираються допомогти підшефному колгоспу – «Знайдіть для цього інших дурнів»...

І дивувався, ображався, чому не виявляють йому колективної приязні і шани. Як, між іншим, дивувався, що колись (наївне дитинство!) міг носити піонерський галстук. Бо в комсомол уже «вступати не поспішав, щоб не мати зайвих клопотів». І ще й досі вважає це однією із заслуг юності, особистої духовної стійкості.

Правда, уже в радіотелецентрі згадував ті діла давно минулих днів тільки принагідно. У розмовах з колегами частіше й охочіше виколупував з автобіографічних закутин житейські невдачі. Вони постійно душу ятрили. Наприклад, те, як його провалили при вступі у Чернівецький держуніверситет. Так, так, саме провалили. Чому? Виявляється, тому, що він... єврей. То навіщо комусь там знати, що тодішній абітурієнт Шраєр сяк-так закінчив вечірню школу і міг розраховувати більше на щасливе «авось», ніж на власні знання. Але от – провалили. І вже зовсім не суттєво, що за другим заходом, підучившись, спокійно вступив на облюбований загальнотехнічний. Скажете, таке траплялося з тисячами інших колишніх і нинішніх студентів? Так це ж інші, йому ж «навмисно перешкоди ставили».

Та коли б тільки на цьому сталося. Після третього курсу захотів перевестися у Львівський політехнічний інститут. Перевівся. Працював і вчився. Закінчив. Та от знову притичина: інженерний диплом на руках, а тут, у радіотелецентрі, не давали посади інженера. Як то – не було вакансії? Мусіла бути, зобов’язані були знайти! Через два місяці, як тільки звільнилося місце, Шраєр зайняв інженерське крісло. Але то вже дрібниця. Головне – не одразу ж після інституту. Чому? Бо йому «спеціально не давали ходу».

Цими фактами і такою «залізною» логікою Шраєр «садив у калошу» тих, хто з ним не погоджувався, і далі «бив наповал» багатозначним висновком: в СРСР «притісняють євреїв», «обмежують їх при вступі у вузи, у просуванні по службі». Йому доводили, що навіть його ж власний приклад засвідчує протилежне: і освіту одержав, і роботу за спеціальністю. Але де там. «Мені просто пощастило. А скільки он євреїв виконують чорнову роботу. А могли б займати високі пости!»

Отак, ні більше, ні менше. Подавай йому високі пости! І любити, шанувати, леліяти його треба, виявляється, лише за те, що він – єврей. А нема цього – ой, гвалт, притісняють!

Але годі. У нас дійсно нема такої ознаки і відзнаки такої нема. У нас дійсно ще нікого і ніколи не цінували за графою «національність» у паспорті. Завжди і єдино цінується вірність тому паспорту, її чіткий вимірник – діла і дії людини. На благо народу, в ім’я Вітчизни.

Саме такими ділами і діями абсолютна більшість радянських євреїв, як і представників усіх інших ста націй ї народностей, щоденно засвідчують свою справжню вірність нашому радянському паспорту. І прапору нашому теж. Саме за це їм шана – громадська й державна. І ні для кого не секрет, шо в нас понад 30 тисяч євреїв обрано до Рад народних депутатів. Понад 340 тисяч представників єврейської національності нагороджено орденами і медалями, 117 удостоєно звання Героя Радянського Союзу, 74 – Героя Соціалістичної Праці (кільком з них ці звання присвоєно двічі і тричі).

Певна річ, така статистика не звучить на радіохвилях ні «Голосу Ізраїлю», ні «Свободи», ні «Свободной Европы», коли обсмоктується заслинена побрехенька про якісь «притіснення радянських євреїв». Не згадується вона і в антирадянській літературі, яку встиг проштудіювати Шраєр. Та й йому взагалі це явно не підходило. А не підходить – значить такого нема. Істина – те, що вкладається у власну «концепцію», підживлювану радіоголосами «з-за горба». І він гарячково вишукував факти для її підтвердження у навколишньому житті. Та не знаходив. Тому просто почав вигадувати їх. Усе народжене чиєюсь чи власною хворобливою фантазією із змовницьким апломбом видавав як непохитні аксіоми.

Тобто, робив те, що має точне визначення – наклепи. Нерідко навіть старався перевершити в цинізмі духовних радіонаставників. Отак ні сіло, ні впало на повному серйозі заявляв, ніби в п’ятдесяті роки у Чернівцях місцеві органи влади влаштовували єврейські погроми: ночами вривались у квартири, забирали господарів – і ті зникали невідь-куди.

Працівники радіотелецентру, обурюючись такою, м’яко кажучи, інтригуючою ахінеєю, розпитували знайомих літніх і молодших старожилів міста. А ті, зрозуміло, у відповідь лиш кепкували над ними: подібне можна говорити хіба шо у стані галюцинації. Шраєр же говорив з нормальним виразом обличчя.

А коли бачив, шо це не дає належного ефекту, що його стріли летять у «молоко» (все можна перевірити на місці), заходив з іншого боку. Точніше, виходив за межі області. От, мовляв, знаєте: недавно в Одесі представники радянських органів підклали бомбу у квартиру, де збирались євреї помолитись. Сказав – і все. А там – піди перевір, якщо хочеш. Мавр зробив свою справу...

То уявіть собі, як торжествував Шраєр, коли знаходив, на його міркування, бодай невеличку «зачіпку» для далекосяжних вигадок. Скажімо, кілька років тому у Чернівцях була викрита група злочинців, які в пошуках цінностей руйнували могили і склепи на старих міських кладовищах. Невдовзі усі вони стали перед судом і одержали сповна за високими мірками наших законів. Про це, до речі, тоді писала «Радянська Буковина». Оскільки ж грабіжники орудували і на єврейському кладовищі, то Шраєру цього було цілком достатньо, щоб заявити: наруга над єврейськими могилами чинилась з відома і (більше того!) за вказівкою місцевих органів влади. А то – яскравий факт і акт державного антисемітизму.

Смішно? Безперечно. Але саме таке «трактування» обстоював Шраєр. Ще велося слідство у злочинній справі, а він спішно добирався на кладовище, фотографував зруйновані надгробки «для власних переконливих доказів». Так же спішно строчив листа своєму колишньому шкільному товаришу, який тепер опинився у США: мовляв, знайте там, що у нас тут твориться, які біди терплять євреї! Коли ті ж євреї, як, приміром, старший інженер лабораторії радіотелецентру В. Кейзельман, пробували вгамувати абсурдні теревені Шраєра, той називав їх не інакше, як «зрадниками нації», що піддаються радянській «асиміляції» євреїв. А він, Шраєр, не такий, він – особистість, оригінал.

Дарма, що в цих твердженнях стільки оригінальності, як у чоботі зі смітника. А що, як пошмарувати чобіт сучасним гуталіном — ачей, зійде за новий? Не сходить. Підошва дірява. Її давно вже протерли ті, за висловом В.І. Леніна, реакційні міщани, «споглядачі єврейської «задньої»», які ще задовго до Радянської влади страхали себе і ближніх націоналістичним «жупелом» асиміляторства.

Зі своєї міщанської штольні Шраєр «коментував» також міжнародні стосунки КПРС і Радянської держави. І тут теж ніщо не вдовольняло доморощеного політика. За його твердженнями, ми з вами нібито взагалі нічого не знаємо, бо все, що пишуть радянські газети, що передають інші радянські засоби масової інформації, – це лише казочки для наївних. Правду несуть тільки західні радіоголоси. Наші ж журналісти приховують її від людей, навмисно «подають, як вигідно». Навіть антивоєнні демонстрації і мітинги, страйки протесту, які відбуваються у капіталістичних країнах і які транслює радянське телебачення, – то камуфляж, майстерно сконструйовані сцени у павільйонах та на зйомочннх майданчиках «Мосфільму» (бідний «Мосфільм», де ж він знімає свої кінострічки?).

З таких позицій Шраєр у позі крупного знатока і аналітика міжнародних подій видає на-гора «приховані істини»: нібито не США, а СРСР — ініціатор гонки озброєнь і веде політику захоплення світового панування; нібито польська «Солідарність» була ліквідована «під диктовку Москви»; нібито олімпійські комітети багатьох країн відмовились послати своїх спортсменів на XXI Олімпіаду у США під натиском СРСР на уряди цих країн, та ще чимало подібних вигадок.

При цьому заяложене усіма наклепниками криве дзеркало у руках Шраєра ставало кривою лупою іномарки, під якою навіть мильні бульбашки здаються бастіонами «викривальних фактів» проти радянської дійсності.

Ось характерний приклад. Весь світ збентежив інцидент з південнокорейськнм літаком «Боинг-747», який в ніч на 1 вересня 1983 року з пасажирами на борту порушив радянський повітряний простір і був збитий військами протиповітряної оборони. Автори цієї крупномасштабної провокації ще ламали голови над тим, як нав’язати громадській думці єдину версію: СРСР – «страшна країна», яка знищила, бачите, зовсім беззбройний цивільний літак. А не навчений західної дипломатії Шраєр уже переконував близьких і не дуже близьких знайомих, ніби той літак не пролетів 500 кілометрів над радянською територією, а був знищений одразу ж і ніби «СРСР збив його, щоб зайвий раз показати світові свою військову могутність».

Аналіз ситуації, матеріали розслідування, які подавались у радянській пресі, він, як кажуть, відмітав з порога. Мовляв, це все – підтасовка державних органів і журналістів. І вдоволено «крив» незгідних «козирем»: пам’ятаєте, телебачення передавало прес-конференцію для радянських та іноземних журналістів. То коли ставив запитання японський журналіст, телевізор раптом «моргнув». Отже, передача спеціально була перервана на цьому кадрі. Бо той японський журналіст «розкривав правду», наводив такі факти, які загнали «в глухий кут» ведучих.

Що ж, мільйонам телеглядачів у пам’яті та прес-конференція. Але важко сказати, хто ствердить, коли «моргнув» телевізор і чи справді «моргнув». Як і важко сказати, якого саме журналіста мав на увазі Шраєр. Однак добре відомо, що деякі японські журналісти дійсно поставили за мету, незалежно від заінтересованих сторін та їх урядів, з’ясувати істину у випадку з літаком. І одним з них був японський публіцист Акіо Такахасі. Так от щодо розкриття правди і глухих кутів, він не залишає ніяких сумнівів. Через кілька місяців після згаданої прес-конференції А. Такахасі видав книгу з промовистою назвою «Злочин президента» і ще конкретнішим підзаголовком «Провокація з південнокорейським літаком здійснена за наказом Рейгана». (В-во «Нингэнся». Переклад на рос. мову – в-во АПН, Москва, 1984).

Співставивши та проаналізувавши чимало фактів, пов’язаних з повітряною трагедією, автор справді заганяє в глухий кут винуватців загибелі 269 чоловік, тих менеджерів шпигунства, які намагались поховати істину разом з обламками на дні Охотського моря десь у районі острова Монерон. Публіцист робить беззастережні висновки:

«Безумовно, загибель ні в чому не винних людей – це трагедія. Але трагедія в небі могла статись лише тому, що їй передував злочин, скоєний на землі. Злочинці ж – ті, хто послав цивільний літак назустріч смертельній небезпеці, хто заборонив його екіпажу відповідати на сигнали попередження радянських перехоплювачів і наземних служб, хто потім використав те, що сталось, для нагнітання міжнародної напруженості».

Японський журналіст, якого не запідозриш у родинних почуттях до СРСР, збагнув це. А для радянського громадянина Шраєра воно виявилось не під силу. І дипломований інженер з незворушною впертістю робота продовжує твердити: «США – цивілізована країна і вона не могла піти на жертви стількох людей. Це було б варварством». СРСР, бачте, міг, а США не могла, бо цивілізована. Твердить так, начебто ніколи не було зловісного серпня для Хіросіми й Нагасакі, коли та «цивілізована країна» за лічені хвилини спопелила в атомнім пеклі 215 тисяч (що там 269 чоловік?) мирних жителів. Наче б то й досі там не народжуються діти-каліки і наче б то й досі у тоскній тиші приречені не в’яжуть у вервечки відомих усьому світу японських паперових «журавликів» – пекучої лічби прожитих у безнадії днів. І як це назвати, якщо не цивілізованим варварством двадцятого віку, котре не могло навіть прийти у печерні сни далекого пращура часів палеоліту. А як назвати «цивілізовані» американські напалмово-орінджеві зливи, що спалювали все живе на в’єтнамських землях, де й зараз трава не проростає?

Та яке до цього діло «праведнику» Шраєру, котрий просто не любить всього, що зветься радянським, і, де може, прагне спотворити, обпаплюжити його?

Звичайно, в очах знайомих дуже хотілось йому бути «інакомислячим», причислити себе до такої, в його понятті, помітної категорії «інтелектуалів». Але оскільки того власного мислення було, мов кіт наплакав, і на ділі виходили тільки власні вигадки з чужою модуляцією голосу, то цей комунально-кухонний мислитель хутко став «інакодіючим», або ж по-простому – наклепником. Бо за душею в чоловіка не було нічого святого. Були нездійсненні бажання, соціальні незручності невизнаного «борця за правду». Була, як кажуть, велика амбіція, та мала амуніція. Була звичайна обивательська метушня в ім’я власної персони. І було прагнення перетворити власний зубний біль у світову скорботу.

Зараз, коли думаю над цим, мимоволі згадується епізод з роману Ю. Бондарєва «Игра». Там головний герой Кримов каже знайомому американському кінорежисеру Джону Грічмару: «Заметил ли ты, Джон, что у всех мировых обывателей – у ваших и у наших – одинаковое выражение в глазах? Равнодушие ко всему на свете, кроме удобства для своего зада. Ради этого он продаст и предаст не только родную землю и свою нацию, но и весь мир».

А ось ще один епізод. Не з роману, а з життя Чернівецького радіотелецентру. Якось у перерві його співробітники дивились телепередачу. Софія Ротару виконувала пісню «Родина». Старший електромеханік Василь Євгенович Лук’ян, який недавно повернувся з Монголії, де був у тривалому відрядженні, згадав випадок, коли там одного разу почув ту ж пісню у тому ж виконанні. «Щось аж у грудях запекло – так захотілося додому, на Батьківщину». Шраєр не витерпів. «Для чого такі гучні слова? – підхопився з місця. – Батьківщина, Батьківщина! Що ти взагалі розумієш під цим поняттям? Жити можна добре скрізь, де добре платять. До чого тут Батьківщина?»

Йому й справді важко осягти ту просту істину, яку кожна порядна людина несе з собою, починаючи з перших кроків по землі. Вона чужа для нього, як сам Шраєр чужий для нас – духом, мораллю, вчинками. І його наклепи на наш державний і суспільний лад – закономірний наслідок цього.

Отже, сталось те, що мало статись. Шраєр одержав своє. Як належить. За Конституцією СРСР, за всіма радянськими законами людина не несе ні кримінальної, ні адміністративної відповідальності за свої переконання. Переконання, а не свідому брехню. І покаранню підлягає не інакомислення, а конкретний злочин. Наклеп – в тому числі. Отож тим, хто пробує увійти в нашу чисту світлицю з своїм цебром помий, хто намагається плюнути в криницю, з якої беремо воду, ми кажемо коротко й невідпорно: «Зась!» І це теж за Конституцією.

Анатолій Масловський

(«Радянська Буковина», № 105 (10826), 31 травня 1985)

* Орфографію збережено.



Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімки Державного архіву Чернівецької обл.

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Канібалізм у погоні за ситістю. Чернівецькі оди націонал-соціалізму