Від Редакції: Справжня книга — це надія, що скажуть щось несподіване. Сподіване — заздалегідь нецікаве. «Книга з повітря Czernowitz (житія чернівчан на тлі часу та міста)» (автор Сергій Воронцов, редактор Інга Кейван), яка вийшла нещодавно у видавництві «Книги—XXI», задумувалася не тільки як розповідь про чернівчан минулих епох, які втратили все, що можна втратити: від статків до ідентичності, і таким чином пережили своєрідну смерть — бо що є така втрата, як не аналог смерті? Тому особливо цікаво спостерігати, з чого ці люди воскресали. Але біографії цих людей, крім всього — дуже вдалий грунт для подекуди лагідної, жартівливої, а подекуди жорстокої гри із стереотипами натовпів. З люб’язного дозволу автора «Буковинський центр» публікує уривок з книги.

Люби лиш те, що дурнів злить...

Один мій знайомий – людина дуже дивної професії: багато років він досліджував покинуті шахти, щоб надати експертизу чи можливі подальші розробки. З кількох років блукань закинутими підземними лабіринтами він виніс багато дивацьких звичок, психотравм і оригінальний світогляд. Наприклад, він вважав, що Земля – це жива істота. Йому в шахтах це стало зрозуміло. Попри його дивацтва, він завжди уважно дослухався до того, що говорить. Адже зрозуміло, що професія спонукала його до точних суджень. Якось зайшла мова про літературу, і я з’ясував, що він майже не знає сучасних письменників, хоча любив читати. Ділив він літераторів дуже несподівано. А оскільки був значно старший і любив повчати мене, то звично підвищив тон і, наголошуючи, сказав: «У старі часи писали й аристократи, вони під кулями стояли, а під кулями багато чого зрозуміло стає, тому це можна читати, а зараз хто пише? Філологи. Це ж хробаки паперові. Що там читати? Не читай їх ніколи, час не витрачай». Звісно, і філологи бувають аристократами. Але найчастіше – ні. Навіть тотально ні.

І от час від часу згадую його визначення. Справді, мало хто думає, що, скажімо, між Пушкіним і сучасним членом Спілки письмеників різниця ще й у тому, що геній ставав за слово під пістолет, по-справжньому. І стріляв сам, по-справжньому. Серйозно було. Ну, власне, із Лермонтовим чи Байроном – та сама історія. Це люди кодексу, зокрема дуельного. І таких відмінностей багато. Ботанами тих письменників назвати було просто неможливо. Є спогади, що молодого Пушкіна побоювалися навіть бойові офіцери, які пройшли війну з Наполеоном I: як відомо, день поет починав із розстрілювання гральних карт.

Власне, згадав про цю розмову у зв’язку з тим, що до Чернівців із сусідньої Румунії надійшла експозиція особистих фотографій колишнього чернівчанина барона Ґреґора фон Реццорі*. Сюжети цілком звичайні для тодішнього родинного альбому, починаючи від фото закривавленого юнака зі шпагою й закінчуючи пасторальною картинкою: старий вже барон Ґреґор з дружиною Беатріс лежать собі на квітковій клумбі, очевидно, десь у власному маєтку в Італії (де він і помер не так давно, наприкінці дев’яностих).

На презентації говорили, що до нас повертається письменник фон Реццорі. Але є тут інший фокус. Ґреґор – ще й аристократ. Отже, цікаво з’ясувати, що таке аристократ? Кожен уявляє щось своє. Звісно, йдеться не про фінансові статки.

Я шукав там і сям. І знайшов два визначення, які, гадаю, будуть цікавими читачеві.

Одне визначення – зі Сходу. Стародавнє.

У східній традиції, виявляється, є десять ознак аристократа духу, серед яких спокійне ставлення до труднощів або, скажімо, те, що аристократ не переймається ритуалами та традиціями (таке переймання, виявляється, взагалі ознака плебейства), не звертає особливої уваги на національну та релігійну приналежність, не прив’язаний до життя і так далі. Несподівано, чи не так? Сам здивувався.

Але де Схід і де Чернівці, здавалося б... І я знайшов інше визначення – від людини, яка сама мала аристократичне походження і, крім того, була дуже важливою [для Реццорі]**. Йдеться про Володимира Набокова, з родиною якого родина Реццорі мала дружні зв’язки – дуже опосередковано, правда. Набоков писав: «Люби лиш те, що рідкісне, люби те, що злить дурнів, те, за що натовп готовий стратити. Будь вірний цій любові, як Батьківщині». Теж цікаве зауваження, і десь воно перегукується зі східним визначенням. Ледь вловимо.

Звісно, не кожен аристократ за походженням хоч близько відповідає цим установкам. Аристократами народжуються, або їх із великими труднощами виковує життя. Але треба віддати належне нашому землякові Реццорі: він був бездоганним космополітом, антиклерикалом, людинолюбним циніком, вічно розчарованим і вічно закоханим. Його смішили традиційні ритуали, адже людина може створювати ритуали, традиції, правила для себе сама, навіщо користуватися традиціями натовпу? Цікаво, за що цінував Реццорі старі Чернівці – за політичний цинізм: «Базовим світоглядом чернівчанина завжди був цинізм у ставленні до всіляких високих переконань. Кожен справжній чернівчанин ставився до політичних партійних базікал не з більшою серйозністю, аніж вуличні роззяви до маскарадної ходи». [Зрештою, він був одним із тих, хто претендував на те, щоб не знімати капелюха перед монархом]**.

Вони мужньо вмирали, не скаржачись. Сестра Ґреґора просила перед смертю не розповідати їй анекдоти лише тому, що «боляче сміятися». Але, як пише Реццорі, вона все ж розсміялася. Мати перед смертю, як згадує Реццорі, знов почала сміятися тим вільним сміхом, притаманним їй у юності. Вона ніби знов знайшла себе справжню. Батько не став чекати, поки хвороба остаточно доб’є його, і наввипередки приймає отруту.

Не дивно, що єдиними його зауваженнями під час приїзду до Чернівців наприкінці радянської влади були надмірна сірість міста, нудьга. Бідність і устрій – не пороки. Будь-що можна пробачити, але не занудство, не тупе бажання, щоб всі думали, як ти. І діяли, як ти очікуєш.

Ну, так гадаю, ми дещо виправилися в цьому сенсі з тих радянських часів. Але не дуже. І готові все зіпсувати. Реццорі справді повертається до Чернівців. Але чи готові тут прийняти його? З його космополітизмом, зневагою до стереотипів, аристократизмом?

Що показово, на заходах, подібних виставці Реццорі, ніколи не побачиш теперішніх буковинських літераторів. Не співпадають.

* Ґреґор фон Реццорі (1914—1998) — чернівецький німецькомовний письменник, кіноактор і журналіст. Автор сатиричних «Магрібінських історій» і мемуарів про Буковину «Торішній сніг».

** У квадратних дужках подаємо авторські фрагменти, що не увійшли до друкованого тексту.

Сергій Воронцов — для «Книг—XXI»

Книга видана в рамках Програми підтримки книговидання ім. Антона Кохановського при Чернівецькій міській раді

В оформленні використано фото-знімок з приватного архіву Ґреґора фон Реццорі

________________________________________

Дивитись більше:

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Як приватизували владу у Чернівцях? Комуністичні династії міста