Продовжуємо публікувати тексти часів тоталітаризму із чернівецької преси. Із передмовами, які б, можливо, дозволили провести паралелі — або перпендикуляри — із теперішнім. Тому що часи римуються. Життя циклічне.

В Радянському Союзі не було СНІДу, так вважалося. Писали, що така погана хвороба притаманна лишень розбещеному буржуазному суспільству. Зараз хтось хоче зробити вигляд, що в Україні немає проявів тоталітаризму, так само як в СРСР не було СНІДу. Втрата монополії держави на насильство — не рахується, переслідування медіа за ідеологічною ознакою — також. Відверте жирування царьків на тлі загального зубожіння та суспільної депресії теж нікого не цікавить. Як і те, що у нас майже немає партій із програмною платформою, всі вони відверто «вождистські» та популістські.

І все ж хочу заспокоїти: у нас немає фашизму. Тому що є ще одна необхідна риса фашизму — він має бути успішним. Хоч у чомусь. Тому Росія, власне, ближча до нього. Хоча і ми недалеко.

Публікації в чернівецькій пресі тридцятих сповнені цього захоплення успішністю фашизмів. Ситістю і силою фашизму. Та оргазмічного відчуття єднання: «Ein Volk, ein Reich, ein Führer». «Єдиний народ, єдина країна, єдиний вождь». Навіть тодішньою монархічною Румунією (течія захопила майже всі країни Європи) їздили групи веселих товариських хлопців і дівчат, які не хотіли нічого, крім того, щоби просто навчити інших по-новому вітатися, просто піднімати руку у римському салюті. Ці компанії були смішливі, доброзичливі і хотіли лише одного: привітайся по-іншому, не так, як звик — хіба це важко? І так передавалася мрія про успіх, про ситість, про перспективу.



Це був час благих намірів і піднесення. І аж ніяк не насильства. Вірніше, насильство було, його було багато, навіть дуже багато, але його... ніхто не помічав, засліплений солодкістю власних відчуттів, страхом перед зовнішньою загрозою тощо. Мені цікаво було, як сприймали фашизм ті люди, які трохи відчули його і мали доволі високий рівень рефлексії. І був у мене знайомий такий — зрозуміло, набагато старший, доволі аполітична людина — усе життя якого пройшло у ризикованих експедиціях. Страх перед фашизмом на диво органічно перетворився у нього на страх перед міщанином. Він розповідав мені, як боявся гюрз, великих змій, що в азійських горах іноді живуть біля джерел. Але коли він бачив міщанина, якийсь веселий капелюх у дірочку, в його очах починала з’являтися паніка набагато більша, аніж при спогадах про змій.

Якось нам випало відвідати Ужгород. Я надибав чудове кафе на березі Ужа. Люди під’їжджали на красивих велосипедах і не менш красиво пили каву на весняній терасі. Це було так взірцево, так показово гедоністично. Я насолоджувався, а цей мій знайомий чомусь, у якийсь момент, потьмянів і сказав: «А ти знаєш, якщо у цих людей забрати цю каву, можливість цієї кави, вони звернуть голову, неважливо кому: тобі, мені, ще комусь. За каву звернуть голову». Причому це було сказано без агресії, а просто як виношене відкриття. Така ось цікава перверсія воєнної травми. Але я продовжував насолоджуватися...

Це, власне, трохи чудернацька передмова перед тривіальним текстом із чернівецької газети «Час» («Сeasul»), яка у тридцяті найпереконливіше рекламувала фашизм.

Як Німеччина прогодовується*

Перед пятьма роками, 1933 р., коли націоналсоціялісти перебрали в Німеччині владу, закордонна преса завертала собі голову двома німецькими проблемами. Казали, що Адолф Гітлер упаде, бо не зможе собі дати ради з 7 мільйонами безробітних і не встані буде прогодувати 65 мільйонів населення. За пять років сталося небувале чудо. Населення побільшало до 68 мільйонів душ, а безробіття обернулося в брак робучих сил і хліборобство покриває 81 відс. потрібних повинностей. Це суперечить із пророкуванням сторонської преси, що писала 1933. р. м.і.: «Націоналсоціялістам не вдасться своєю програмою й своєю політикою наситити 65 мільйонового народа, не кажучи вже про притлумлення бунтів і повстань розпучливих німецьких мужиків». Тоді назначено аґрарнополітичного уповажненого фірера в проводі націоналсоціялістичної німецької робітничої партії, Р. Валтера Дарре державним міністром прохарчування.

І сталося, що всім німцям є що їсти й то більше, ніж перед пятьма роками. Безробітні можуть не тільки заспокоювати свої найконечніші потреби, але заробляють уже настільки, що до хліба мають масло а до картоплі можуть собі купити товщу й мяса. В Німеччині зужитковано 1932. р. кругло 490.000 тон (по 1000 кґ) масла, а 1937. р. аж 605.000 тон. В тім же часі побільшала власна продукція масла з 420.000 на 517.000 тон, а решту масла ввожувано з заграниці.

Німецьке хліборобство дало 1937. р. рекордову кількість мяса — кругло 35 мільйонів сотнарів (по 100 кґ). На голову припадало 1913. р. останнього року перед війною, 50.4 кґ, а 1937. р. аж 54.4 кґ.

Таких прикладів багато. Назагал обраховано, що 1928. р. 65 відс. всіх поживностей вироблювано в Німеччині, а 1936. р. аж 81 відс. В тім же самім часі побільшало спожиткування всякого роду харчів з 69 на 721 більйонів кадьорій. Сьогодні Німеччина прогодовується більше власною продукцією, як перед війною. По середині вироблювано в роках від 1909. до 1913. кругло 80 відс. поживностей в Німеччині. А притім треба звертати ввагу ще й на те, що Німеччина втратила мировими договорами 14 відс. орної землі й має прогодувати о три мільйони більше людей. Це уможливила плянова господарка. Добре сказав недавно Його Величність Король Кароль II, що Він ані не проти німців, ані за ними, але признає, що багато в Німеччині такого, що варто вваги й розумного наслідування.

(«Ceasul» («Час»), 1938)

* Орфографію збережено.



Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано архівні шпальти газети «Bucovina» («Буковина») 1942 р.

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Власність на крові. Хто відсудить історичну спадщину Чернівців?