Ми звикли до того, що історична політика – це питання гонору, прапорів, назв, пам’ятників, політичних пріоритетів та приємних бонусів у політичній грі. Однак, часто, це ще питання грошей: мільйонів і навіть мільярдів – і навіть, іноді, багатьох мільярдів доларів.
Йдеться насамперед про реституцію власності і художніх цінностей, повернення їх справжнім власникам. Цю тему піднімали в Україні у 2014 році, коли йшлося про зближення із Європою. Але це була тема «зради». Її використовували досить часто комуністи і російські ЗМІ – через це, після короткого спалаху, про неї забули. Хоча ми дізналися від нашого ж земляка, відомого громадського діяча Йосифа Зісельса, що документи на власність збираються, зберігаються і повернення власності буде простим актом справедливості. Тому що власність забрали, власників вбили. А це, мало що сказати, несправедливо. Це – жахливо.
Але законодавство України щодо реституції зараз достатньо обмежене, повертаються переважно культові споруди, для задоволення релігійних потреб. А у нас і так частина синагог були закинутими будинками. Щоправда рабин Менахем Мендель Гліценштейн спробував внести пікантну гостринку і на початку своєї діяльності активно висував претензії на кінотеатр «Чернівці» у центрі міста. Але щось його зупинило. Не будемо здогадуватися щодо природи і походження цього «щось», що зупиняє. Але загострення вдалося уникнути.
Зараз у питанні реституції відбулися певні дивні зрушення, тому варто повернутися до розмови. Йдеться про Постанову (Закон) 447 Сенату Сполучених Штатів Америки, що була прийнята у грудні 2017 року і наразі чекає підпису президента Дональда Трампа. Згідно неї США визнають також права міжнародних єврейських організацій на колишню власність жертв Голокосту, яка залишилася без спадкоємців. І яка була незаконно вилученою, через конфіскацію, націоналізацію, експропріацію, примусовий продаж тощо під час Голокосту та комуністичного правління. Відповідно, і на державну, комунальну власність також.
Цією постановою США запевняють, що будуть сприяти поверненню такої власності. І це стосується країн-підписантів так званої Терезинської декларації (2009 рік) щодо повернення власності жертв Голокосту (Україна також є підписантом). Підставою для повернення власності єврейським оганізаціям є те, що вони здійснюють допомогу жертвам Голокосту. Не треба бути надто розумним, щоб зрозуміти, що скоро жертв Голокосту просто фізично не буде. І ця емоційна складова повернення власності зникне. Без цього взагалі претензії на власність якихось організацій стають незрозумілими.
На знімку: Руїни синагоги «Бейт Іцхак» по вул. Братів Руснаків. На її місці пізніше зведено студію обласного телебачення. Архівне фото.
Постанова мутна, як Прут навесні. Які міжнародні організації США підтримають, які ні? Чому ті, а не ті? Як це співвідноситься із законодавством інших країн? Але якщо зірки запалюють, комусь це потрібно. Визнати, що Сенат приймає закони, які не мають змісту? Або те, що закон – це певний юридичний пас у комбінації. На цей закон якраз дуже болісно відреагувала Польща. Яка, може, краще розуміється у цих механізмах впливу і наслідках таких постанов.
По-перше, такої власності у Польщі багато. В різних польських медіа її оцінили щонайменше у районі 230 мільярдів злотих (близько 67 мільярдів доларів). Можливо, це, певною мірою, медіатехнології, але шквал у суспільстві був дуже відчутним. І саме це стало поштовхом для прийняття майже одноголосно відомого закону «Про Інститут національної пам’яті» (який, у свою чергу, породив бурління, яке сягнуло навіть острова Чернівці). Насамперед польский закон стосується не Української Повстанської Армії, а того, що Польща не визнає своєї відповідальності за Голокост. І (цього вже нема у польскому законі) звідси витікає, що розрахуватися мала б Німеччина.
Тобто йдеться про власність і серйозні фінансові претензії. Риторика тих ЗМІ у Польщі, які підтримують позицію США, полягає в тому, що Польща, відповідальна чи не відповідальна за Голокост, все одно отримує від нього зиск, тому що користується відібраною власністю. Ось такі колізії історичної пам’яті... Ну, а нам що до того? А Україна є також підписантом Терезинської декларації. І на її території також відбувався Голокост. І вона також, як і Польща, майже не вирішувала майнові питання повернення власності (ми разом із Польщею – чемпіони невирішення). І точка зору США у нас також має відчутний, а подекуди вирішальний вплив. Чому ми не обговрюємо цю постанову? Бог зна...
Такої відібраної єврейської власності без спадкоємців у Чернівцях дуже багато. Тільки у старому місті більше 40 синагог, а разом із будинками громадського користування їх кількість доходить до 70. Частина є в комунальній чи державній власності, що полегшує повернення. Відповідно після підписання постанови Трампом, США визнаватимуть права на цю власність відповідних єврейських організацій. Цікаво дізнатися, що у 2016 році на Міжнародному Форумі Координації Реституції в Єрусалимі йшлося і про повернення приватних будинків (і йшлося якраз про Польщу). Про це говорив Гідеон Тейлор, який є головою Всесвітньої єврейської організації з реституції (WJRO).
Однак, очевидно, це сприймалося б надто болісно і державами, і громадянами. Принаймні це питання не мусується. Хоча подібні повернення практикувалися у прибалтійських країнах у дев’яності роки. Зокрема, відома старшому поколінню актриса Вія Артмане через реституцію позбулася квартири і старість провела на окраїні, замість чудової квартири у центрі (йдеться вже про просто реституцію без акценту на власність жертв Голокосту).
У Чернівцях, звісно, багато залишилося і румунської, і німецької власності. Але Румунія переважно виплатила компенсації за втрачену на Буковині власність. Це, до певної міри, зняло гостроту проблеми. Відбувалося це у період з 2003 по 2008 роки, за рахунок грошей Європейського Союзу. Адже втрата територій відбулася згідно пакту Молотова—Ріббентропа, а нащадки Ріббентропа відчувають певну відповідальність за його підписи. Однак чи означає компенсація остаточне зняття претензій? З цими компенсаціями пов’язані навіть драматичні події, коли старий барон фон Василько, отримавши всі необхідні для компенсації папери (а родині належало близько 28 тисяч гектарів землі на Буковині), йшов вулицею Констанци, послизнувся, вдарився і помер, маючи на руках цілий статок.
На знімку: Палац «Академічний». У 1944—1949 рр. у будівлі діяв Чернівецький державний єврейський театр ім. Шолом-Алейхема. Архівне фото.
Німці, які виїжджали із Буковини у 1940 році (близько сорока тисяч) не мали майнових претензій, тому що так було обумовлено угодою між СРСР та Німеччиною (тоді Третім Рейхом). Так чи інакше, старі чернівчани, коли після війни купували будинки чи квартири, надавали перевагу будинкам, де колись мешкали німці, тому що знали, що це знімає претензії. І сторонились майна євреїв, тому що припускали, що господарі чи їхні нащадки повернуться. І питання стане ребром.
Реституція, принаймні у єврейській її частині, навряд чи обійде Буковину стороною. І навряд чи її зробять символічною. Принаймні, спроба повернути власність цілком серйозна. Уявіть себе на місці євреїв: чи відмовилися б ви від власності, втраченої у такий спосіб? До речі, дивним чином це співпадає із нашим вектором. Ми всіляко вітаємо декомунізацію – але ми маємо на увазі такий деколонізаційний пафос. Хоча 25 років ми просто забували про радянську владу. І, можливо, це було ефективніше у сенсі боротьби із нею. Ця емоційна хвиля... робить неможливою визнання актів УРСР законними. А крім УРСР ніхто і не підтримував націоналізацію та експропріацію. І здати назад буде досить складно.
В цих словах немає якогось катастрофічного відчуття. Просто треба розуміти, що через це доведеться пройти. В сусідній Румунії, наприклад, є невеличкі міста, де єврейській організації належить і два, і три десятки будинків згідно закону про реституцію. Користувачів цих будинків ніхто не турбує, але орендна плата йде не місту, а безпосередньо єврейським організаціям. Єдине зауваження: ці будинки належатимуть організаціям і через сто, двісті, і триста років. Право на власність визнана. І пролітає думка: хто там знає, як буде далі...
Чернівці ж споріднює із Польщею масштаб проблеми. Власне, у Чернівцях вона більша. Вижницю і Садгору теж можуть чекати сюрпризи. Адже це просто колишні штетли, де кількість єврейського населення сягала 80%. Їхня власність не така спокуслива, однак і не зайва. Від Польщи нас відрізняє, що у них тема реституції не табуйована у пресі, її активно обговорюють. Хоча останнім часом – істерично. У нас переважно її активно ігнорують. Це не так цікаво, як давати красиві назви вулицям, але все ж таки...
Які будинки у Чернівцях і на Буковині можуть підпасти під претензії тієї ж Постанови 447? Чи передбачаються зміни у реституційному законодавстві? Як це відбувалося у сусідніх країнах? Які інструменти можуть бути задіяні? Про це – далі буде...
Сергій Воронцов — спеціально для БЦ
В оформленні використано архівний фото-знімок чернівецького Темплю 1917 р.
________________________________________
Дивитись більше:
________________________________________
Читати більше: