Обговорення долі приміщення ресторану «Карінтія» (для старожилів — це фойє колишнього кінотеатру «Україна»), яке відбулося 22 вересня, привернула мою увагу нагадуванням про дві химери теперішнього життя-буття. Перша з них — химера активізму. Друга химера — культури пустування.

Химера активізму

Хтось скаже: подивись, є приклади активізму дієвого. Дієвішого, аніж влада. Хіба не цікаво це помічати? Так... Але майже у ста випадках зі ста з’ясовується, що людина вже навчилася отримувати за це гроші, зиски тощо. Тобто вона швидше не активіст, а звичайний підприємець. Активізм — просто зручна форма самопрезентації. Я не кажу, що це погано. Бо це свідчить про адекватність, певну дієвість. Але й про стандартне лицемірство епохи також свідчить.

Яким боком тут колишня «Карінтія» на вул. Ольги Кобилянської? Виявляється, це приміщення більше, аніж півроку на балансі міського управління культури, а культура там досі і не чхнула. Доволі діяльний культуртрегер Андрій Тужиков несподівано про це дізнався у «Facebook» і загорівся. Звісно, з найкращими намірами — дарувати культуру рідним Чернівцям. І навіть зробити їх — «культурною столицею». Своїх ідей як використовувати приміщення, зрозуміло, у нього не було. Адже дізнався він про приміщення випадково. І вирішив ідеї позичити — провести громадське обговорення. Тужиков зв’язався із управлінням культури в особі Юлії Сафтенко. І все одразу стало красиво.

Юлія Сафтенко вже через день палко звернулася до прихильників... Кількість знаків оклику та смайлів зашкалювала: «Хороші мої, та й не дуже мої, але все одно хороші!) Ну що, потеревенимо, точніш — подискутуємо?!?!?! Завтра о 17 год. в приміщенні колишнього ресторану «Карінтія» у нас мегаподія — жива дискусія на тему «Муніципальний культурний простір очима чернівчан». ... Громадська активність мені до снаги, якщо так піде далі — Уф, буде спекотно))) Зате смачно і, дасть Бог, продуктивно!!! Певна, такі формати Че сподобаються! Нам всім треба захотіти))) і все вийде!!!))) Тож, всіх-превсіх, запрошуємо на гостини до «Карінтії» завтра о 17 год.! Творчий контент нового потенційного культурного закладу таки у наших руках:)».

Симпатична популістська заява, якщо не брати до уваги, що за півроку ніц не зроблено, а чиновнику «до снаги» має бути не громадська активність, а його власна активність як управлінця. І це важливо наразі зрозуміти. Цікаво, що з допису вже не є очевидним, що ініціатива обговорення, власне, Тужикова. Про це Юлія хитро написала: «Молоді люди з Лабораторії культури спільно з управлінням культури — модеруватимуть захід».

Прикметно це слово «молоді»... як миттєво все ж старіють управлінці! Тобто, поки Андрій Тужиков був не проти позичити ідеї, Юлія Сафтенко одразу позичила у нього... ініціативу. Як у відомому фільмі про графа Каліостро: «Спёр солонку і не побрезговал». Так і Юлія. Без вагань... Дрібничка, але... показова. Така, що не залишає сумніву.

Нарешті відбулася довгоочікувана зустріч профанів. А хто з них думав про це приміщення? Ніхто. Включаючи Юлію Сафтенко, якій це по штату належало. Тому, звісно, вони профани. І що ж? За результатами зустрічі, осягнувши реалії, Андрій Тужиков пише: «Не бачу сенсу в повторному балагані». Далі продовжує: «Зараз з друзями, п’ю віскі і відчуваю втому. ... Чи вийде нам знайти спільну мову і зробити Чернівці інтелектуальною та культурною столицею? Лупаймо сю скалу!» Потім пише, що непогано було б у цьому приміщення зробити «муніципальний музей міста, особисто я бачу там не писанки та глечики, а інтерактивні експонати, virtual та added reality, систему екскурсій на iPad тощо...»

Але робить чомусь не музей, а анонсує виставку, судячи з усього, фотошопівських робіт 19-річної дівчини Катерини Таджимуратової. Логічно. Хвацько. Застовбив. Тобто рівень планування та послідовності у «культурній столиці» ще той... віскі, балаган і несподівані виставки вправ з Photoshop... Власне, багато активістьких заходів у нас проходить саме в такому ключі і на такому ж рівні. І Тужиков — може, найбільш адекватний. Його ініціатива зрозуміла. Але... Це далеко не перший приклад суспільних обговорень у Чернівцях. І щоразу, якщо пригадаєте, цей формат демонстрував вражаючу недієвість. Подекуди абсурдність, засновану на ідеологічних бздурах, формальних ознаках, незнанні обставин тощо. Чому? Тому що важливий рівень компетенції зборів, а не рівень галасу та ентузіазму...

Культура пустування

Друга химера, чию мордашку хотілося б дослідити, це — культура пустування, яку в нас іноді скорочено називають — «культура». Власне, до химери претензій нема. Кожен заморочується як хоче. Мене дивує, що пустування почало займати місце діяльності взагалі. Вже залишимо Тужикова, який, насправді, не зробив нічого злого — перейдемо до заходів «привертання уваги до проблеми». Як приклад візьмемо установку маяка на річці Прут (активіст-культуртрегер Жан Побе), проведення біля нього лекторіїв, дискотек тощо. Добро справа? Непогана. Але при чому тут впорядкування чи привертання уваги до річки Прут? Це знов-таки стандартне лицемірство.

Вчасно проведені роботи з розчистки дна річки або кілька днів роботи екскаватора для влаштування купальні, або обладнання пішохідної та велосипедних доріжок, постійно діючий поліцейський пост. Ось що привернуло б увагу до міського пляжу в десятки чи сотні разів більше. Які лекторії? Під Ленківцями ніхто не читає лекцій, там сміття і нема дерев, а людей разів у п’ятдесять більше. Тому що зручніше дно, під’їзд до річки простий. Все! Цього вистачає. Люди їдуть на ріку купатися, засмагати, залицятися і т.д. Їх ці дискотеки дивацької музики радше відлякують, аніж приваблюють... Бо ж і за тишою також їдуть.

Нехай проводять, але навіщо робити вигляд? Молодь лицемірить, а тут я зі своїм майже старечим максималізмом... Щось перевернулося, чи не так? Просто відпочинок має бути зручним, безпечним, комфортним. І потрібен екскаваторник, а не Жан Побе, який з розумним виразом обличчя скаже, що річку забули, а він єдиний згадав. Її забули дорожні робочі насамперед, а не читачі прогресивної літератури. Чому ж говорять про користь від заходу, а не сам захід? І якщо користь трошки... фальшива, наскільки ж фальшивий сам захід?

Те саме історія із засвоєнням дворику на вул. Раймунда Кайндля (колись Челюскинців). Малюють Фрідріха Шиллєра на стіні, чотири дні дівчина плете павутиння з вервечок, щоб привернути увагу до занедбаності дворику. У телерепортажі показують десять пляшок з-під пива, які можна прибрати за 15 хвилин. При чому тут художники? Двірник і начальник ЖРЕПу там провели б чудовий перфоманс. Без пафосу, журналістів і за годину. І там не місце для Шиллєра, там місце для парковки. І це звичне лицемірство просякає всюди.

На цьому ж тижні активісти, навчаючи толерантності, проводять лекторій з фемінізму та продають підручники для медіа із геніальною назвою «Як правильно писати про ЛГБТ». І знов-таки, хіба це не корисно? Але у нас про ЛГБТ не згадують. Навіщо правильно писати, якщо не пишуть взагалі? А не пишуть, тому що... не до того. І писати треба не «правильно», мабуть, а чесно. Хоч тут не політика? Але такої назви, зауважте, нема. У нас би про звичайних опонентів навчили (і навчилися) писати без мату та з утриманням від словосполуки «вороги народу» та її евфемізмів. І це вже було б добре для культурної столиці України, Європи — або Нью-Васюків.

Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка

________________________________________

Дивитись більше:

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Тріумф долі (єлейно-жовчні нотатки про «Meridian Czernowitz»)