Раніше кожна держава будувала свій історичний «Ілюзійленд» (слово сформовано так само як «Діснейленд»). В СРСР будували радянську історичну ілюзію із своїми казковими персонажами, у країнах Європи — свою, у якихось дальніх Гвінеях — ще якусь і т.д. Зараз подібне будівництво переживає певну кризу. Доступність різних історичних джерел, певна свобода думки, часта зміна державного курсу стають на заваді того, щоб якийсь новий «Ілюзійленд» дав нам стовідсоткове відчуття реальності.
Залишаються назавжди незачищеними старі історичні парки ілюзій, жевріють якісь альтернативні. Зрештою, знаходяться маніяки, які будують свою приватну версію історії — спеціально для себе. Таку, щоб заспокоювала особисто їх. Здається, вихід з ситуації такого розмаїття може бути один: менше звертати увагу на інтерпретації ідеологічних лакеїв (з яких і складається історичний корпус, особливо пострадянських країн), більше знайомитися із першоджерелами. І навіть із них не спішити робити висновки.
Цього разу представляємо статтю з чернівецької газети «Самостійність», яка виходила у 1934—1936 рр. Редагував її відомий буковинський публіцист і громадський діяч Денис Квітковський (який після багатьох поневірянь зміг емігрувати). Газета, власне, була абсолютно в тодішньому центрально-європейському дусі — зокрема, дуже помітне захоплення Муссоліні, який вважався тоді успішним європейським лідером, що визначав європейську повістку. Пізніше у праці «Українська преса та періодичні видання на Буковині», яку Денис Квітковський написав у співавторстві із відомим істориком Аркадієм Жуковським, він згадав багато цікавих подробиць про діяльність свого видання, крім однієї.
Перший рік видання (1934) газета мала відчутно антисемітський характер і її публікації на єврейську тему могли б знайти «почесне» місце на шпальтах будь-якого видання у відомстві Геббельса... А на другому році видання (1935) антисемітські публікації кудись майже зникли (одну знайшов). І чому так сталося — є великою таємницею. Це помітна зміна — і цікава. А Квітковський про цю деталь не написав. Втім, і зараз, для прикладу, наші радянські журналісти згадують тільки хороше.
Я, загалом, не великий прихильник міряти мірками сьогодення людей минулих поколінь. Це доволі хибна практика. Наприклад, говорити у 30-ті роки XX століття про націоналізм і не згадувати Муссоліні — це все одно, як жити у XXI столітті і носити у побуті фрак. Люди охоче розділяють усі омани часу і суспільства (тому вони і стають оманами). Вони всі варяться в одному бульйоні. І очікувати, що тодішній націоналіст раптом заговорить тезами Барака Обами — марно. Цікаво, що тему популярності фашизму в Чернівцях того періоду не піднімають саме через певну незручність. Через те, що це викликає певні суперечності між «Ілюзійлендом» і реальністю. А ілюзії встократ дорожчі за істину.
Власне, публікація про те, що головна особливість фашизму — його привабливість для широких мас. А не навпаки, як стверджують зараз, породжуючи в нас небезпечну тупість до гостроти проблеми. Саме через цю привабливість першим наслідком демократії після Першої Світової війни став прихід до влади фашистських (чи дуже схожих на такі) режимів. Це було не так зґвалтування мас, як їхня закоханість... у владу, чи казку, чи мрію, чи ще щось (кожен може оцінити по-своєму). Про історичні та етичні небезпеки такого кохання люди дізналися дещо пізніше.
Цікаво, що «Самостійність» мала можливість отримувати інформацію безпосередньо з Італії. Дописувачем чернівецької газети був потужний український публіцист Євген Онацький, який викладав на той час у Римському університеті й дописував до чернівецького часопису. Отже, його стаття (одна з) 1934 року, яка дозволить нам зрозуміти політику і риторику Муссоліні й таємниці його успіху.
Підсумки італійського фашизму*
Евген Онацький
Від часу до часу провідники кожного руху мусять підводити підсумки своїх досягнень, і то не лише для самих себе, але також і для громадської думки як своєї країни, а навіть і цілого світу.
Італійський фашизм встановив навіть осібну інституцію, що має вислухувати загальну доповідь Провідника Фашизму — Мусоліні. Називається вона «Пятирічна Асамблея», збірається раз на пять років і складається з усіх відповідальних членів партії, в кількости до пяти тисяч людей, що займають командні пости міністрів, членів Вищої Фашистівської Ради, Парляменту, Сенату, Академії Наук, федеральних секретарів і т.д. і т.д. Перша така Асамблея відбулася в 1929 р., друга — 18. березня 1934 р., третя намічена на 1939 рік і т.д. «Пятирічна Асамблея», як висловився сам Мусоліні в своїй останній доповіді, носить типовий характер відчиту після перейденого шляху...»
Отже, перше, що Мусоліні уважав потрібним відмітити в своїй цьогорічній доповіді, це осягнення універсальности фашизму. Але в цій універсальности фашизму треба відзначити дві сторони — відємну і додатну. Відємна полягає в критиці минулого, в руйнуванню застарілих формул демократизму і лібералізму, і в цій критиці, як знаємо, московські більшовики, і взагалі комуністи, є не менш завзяті від фашистів. І вже тим самим треба бути обережним в поширюванню фашистівського ймення на всяку критику перейдених систем урядування, хоча би та критика й приймала такі пункти фашистівської ідеології, як визнання потреби сильного авторитетного уряду.
Не в тому нахилу до диктатури є зміст фашизму, але в його додатній конструктивній діяльности. «Нас цікавлять лише ті, сказав Мусоліні, хто приймає позитивну сторону фашизму, цебто лише ті, хто, зруйнувавши, вміють будувати...» А при цьому будуванню не треба забувати, що — «Народ є тілом Держави, і що Держава є духом народу. В фашистівській концепції народ є Державою, і Держава є народом...» Інакше кажучи, фашистівський сильний уряд мусить бути побудований в такий спосіб, щоб він спирався дійсно на широкі народні маси, зорганізовані з одного боку в партії, а з другого боку в усіх тих професійних організаціях і спілках, що обєднуються в корпораціях, і надають право громадянства і активної участи в державній праці всім тим, хто в той чи інший спосіб — чи головою чи рукою — працює й підносить добробут країни». «Партія і корпорації, — сказав Мусоліні, — є тим знаряддям, через яке здійснюється ця тотожність межи народом і Державою...» І здійснюючи цю тотожність, Держава зверне свою увагу — через корпорації, що мають опанувати безладний, еґоїстичний, індивідуалістичний світ економічних інтересів — на головного ворога народніх мас — машину, яка спричинилася в великій мірі до витворення теперішньої крізи». Фашизм відновлює в сучасному світі необхідну рівновагу межи людиною й машиною: машина може підбити собі окрему людину, але мусить поступитися перед Державою, яка поверне її на службу людини і колектива, як знаряддя звільнення від мізерії, а не як знаряддя накопичення мізерій.
Взагалі завданням фашизму має бути переборення мізерії, боротьба за поліпшення умовин існування всіх верств населення. Покищо в цьому відношенню було зроблено багато головним чином для міського населення. Щоб дати роботу безробітним, переведено кольосальну працю над оздоровленням міст: старі негіґієнічні будинки, і навіть цілі квартали, повалено, а на їх місця побудовано модерні чисті доми, повні світла й повітря. Цю роботу треба продовжувати, бо, як сказав Мусоліні, — «ще залишилося чимало кварталів в більших і менших містах Італії, які є справжньою образою для гіґієни і моралі», але головну увагу треба на майбутнє звернути на селянські хати. Зі статистичних даних, зібраних по наказу Мусоліні, виявляється, що в Італії існує коло три мільйони 390 тисяч окремих селянських хат. З них 142.298 треба цілковито зруйнувати, бо в них не можна жити, 475.000 потребують великої направи, без якої в них також не можна жити, 930.000 вимагають меншої направи. Отже тут для фашизму є роботи бодай на яких 30 років. Власники цих хат не мають можливости перевести потрібні роботи самі, і тому тут мусітиме інтервинювати Держава з відповідною допомогою. Нашим гаслом мусить бути праця, щоб через кілька десятків років усі італійські селяни мали здорову й простору хату, в котрій селянські покоління, як певна й непорушна база італійської нації, змогли би жити і процвітати впродовж століть. Лише в такий спосіб можна побороти зло урбанізму й повернути до села і землі всіх тих, що шукають тепер в місті марева легких розваг...» і піддаються всім спокусам міста, виснажуючи таким чином демографічну силу нації, цебто її можливість фізичного розросту. Мусоліні далі твердить, що кількість населення — при наявности доброго національного проводу — є одною з головних умовин національної й державної сили. Зі зменшенням населення через зменшення народжень зменшується й вага нації в світі. Саме тому фашизм зробив дуже багато для підтримання фізичної сили раси: «День матери й дитини, податок на нежонатих і їх моральний осуд, боротьба проти переселення селян до міста, боротьба за поліпшення ґрунту, діяльність установи охорони материнства, встановлення морських і гірних колоній для дітей, фізичне виховання, орґанізації молоді, закони про гіґієну, — все це сприяє охороні раси...» Але по затим — треба ще звернути увагу на те, як живе головна база раси — селянство, і дати йому добру хату...
Підводячи загальні підсумки, Мусоліні зазначив, що весь італійський нарід є тепер за фашизмом... а проте існує ще одна небезпека, яка може загрожувати фашистівському режіму: цю небезпеку представляє так званий «буржуазний дух», цеб то дух задоволення й пристосовування, нахил до скептицизма, до компромісів, до вигідного життя, до карієризму. Обуржуазеним фашистом є той, хто думає, що тепер вже мовляв нема чого більше робити, що ентузіязм лише перешкоджає, що ми маємо забагато парадувань, що вже час спочити, що досить мати одну дитину й що спокійне сидження в хаті є найповажнішою з людських потреб. Я не виключаю існування таких буржуазних темпераментів, але заперечую, що вони можуть бути фашистами. Фашистівським «вірую» є — героїзм, буржуазним — еґоїзм. Проти цеї небезпеки є лише один протилік — принціп постійної революції. І цей принціп ми поручаємо тим, хто є молодий серцем і роками. Цей принціп відгоняє інтелектуальних трусів і підтримує інтерес народніх мас; він не іммобілізує історії, але розвиває її сили. Революція, на нашу думку, є творчістю, що чергує сіру роботу щоденної розбудови з блискучими моментами самопожертви і слави...»
І це визначення революції видається мені одним з найбільш вдатних: не вандальським руйнуванням, не бунтом розлючених рабів є революція, але — творчістю, напняттям душ, роспалених вогнем любови, готових однаково і до сірої роботи і до блескучих подвигів героїзму. Лише та революція може бути успішна, в котрій творчість все бере гору над руїнництвом і в тому є велика істотна ріжниця межи більшовицькою й фашистівською революцією, — і в тому є один з найважливіших підсумків італійського фашизму.
(«Самостійність», ч. 15, 1934, с. 3)
* Орфографію збережено.
Сергій Воронцов — спеціально для БЦ
В оформленні використано архівні шпальти газети «Самостійність» 1934 р.
________________________________________
Читати більше: