Від Редакції: Задумливий нарис Сергія Воронцова про образи старого міста, захований у рецензії на художній альбом «Чернівці. Czernowitz» — вийшов друком у газеті «Чернівці» (№ 6 (1422), 8 лютого 2018). Цей ностальгійний текст переопубліковуємо спеціально для читачів «Буковинського центру» (всі виділення — наші).
Книг про Чернівці стає все більше. Не в останню, а може, в першу чергу, завдяки міській Програмі підтримки книговидання ім. Антона Кохановського. Але художній альбом «Чернівці. Czernowitz» став своєрідним рекордом. А рекорди варто відзначати.
Винятковою книга є і завдяки кількості матеріалу: близько 400 повнокольорових великих ілюстрацій, і якість виконання, і хронологічне охоплення матеріалу (починаючи від часів, коли Чернівці тільки починали ставати містом, і закінчуючи нашим часом, загалом – близько 200 років).
Захоплення зображеннями, ілюстраціями, картинами, на яких є наше місто, одне з найпоширеніших. Так вийшло, що Чернівці завжди виглядали і виглядають трохи краще, ніж є насправді. Це буває із шляхетними жінками, і мабуть, містами. Вигляд будинків підказує, що місто народилося для трохи кращої долі. І його треба цінувати вже за це.
В альбомі поєднався труд двох провідних фахівців своєї справи. Історик Сергій Осачук, вже довгі роки захоплений і мистецтвом, і історією, і власне книговиданням, та мистецтвознавець Тетяна Дугаєва, яку ми знаємо також, як багаторічного директора Чернівецького художнього музею. Всього ж у проекті, так чи інакше, задіяно близько 50 фахівців з мистецтва та історії. Тобто важко уявити, як це відбувалося в організаційному плані. Що, мабуть, теж можна назвати рекордом.
Книга розпочинається статтею відомого австрійського дослідника Чернівців Раймунда Ланга і розповіддю Тетяни Дугаєвої про драматичні долі художників, для яких Чернівці стали темою. Драматичні, тому що малювали завжди, навіть напередодні розстрілів. Наприклад, єврейський художник, який пише Темпль (тепер кінотетар «Чернівці») у вогні 1941 року – напередодні заслання у табір... Якої ще драми шукати?
На знімку: малюнок Франца Ксаверія Кнаппа.
І, власне, найдорогоцінніший зміст, зрозуміло, це самі зображення. Це і маловідомі малюнки-проекти Йозефа Главки. Зокрема, можна порівняти, наскільки реальні його будинки співпадають із його задумами. А співпадають вони не завжди. Великий блок зображень ще зовсім старовинних Чернівців, коли природи тут було набагато більше, аніж будинків. Коли місто вписувалося у виноградні схили, а лісові звірі ще плутали стежки та тротуари. Найбільші події тих молодих Чернівців, звичний вигляд його мешканців, побут, настрій, атмосфера, те, що легко всотується із цих сторінок. Деякі місця залишилися тільки на цих сторінках, а щодо атмосфери та настрою, то це точно – тільки на них. Гортаючи сторінки, я із подивом усвідомив одну річ, яка проходила повз увагу (мою), що Чернівці розвивалися не стільки як адміністративний центр, а як центр релігійний. Це якось очевидно стає з малюнків, коли ти бачиш, що розкіш храмів перевершує розкіш адміністративних будівель на порядок. Ідея своєрідного православного «Ватикану» (імперського масштабу), яку, очевидно, спробували втілити тут, стає очевидною. Інформація малюнка, картини, гравюри, цих дуже наочних привітів з минулого, сприяє найнесподіванішим рефлексіям та руйнації стереотипів.
Окремою родзинкою є те, що у книзі є великий блок унікальних зображень радянського періоду Чернівців (1940–1991). Ностальгійні замальовки та картини чернівчанина, випускника Болонської академії мистецтв Леона Копельмана, якому з приходом радянської влади довелося з експресіоніста терміново перетворитися на реаліста, щоб залишитися цілим і не голодним. Цілком соцреалістичні роботи Корнелія Дзержика, які, мабуть, у сорокових здавалися надто звичайними та кон’юнктурними, а у теперішнім контексті виглядають несподівано екзотично. Роботи Джозефа Мінського відображають якраз злам, прихід радянської влади у Чернівці. Трохи вимушене захоплення промисловим бумом тодішніх Чернівців теж відображено у роботах художників Ореста Криворучка, Одарки Киселиці, Сергія Хохарева й інших. Всі ці станки, будівництва, іскри розжареного металу, робітники – той пролетарський гламур, який нині виглядає незбагненною, незрозумілою екзотикою.
На знімку: робота Леона Копельмана.
Скромний радянський побут зворушує, як єдиний оберіг внутрішнього від всюдисущої держави. Пляжні посиденьки, з душею виписані домашні інтер’єри, чернівецькі околиці. Старі роботи Броніслава Тутельмана радянського періоду поза радянським мейнстрімом відображають певну загубленість і задушливість провінції, і водночас закоханість у провінціалів і цю саму задушливість. Величезний блок міських пейзажів Євгена Удіна, колись чернівецького, а тепер тернопільського художника. Дбайливо відсканованих із паперу, вже трохи під’їденого часом, іноді із зморшками. І ці сліди часу надають ще додаткового забарвлення. Роботи Шімона Окштейна, який нині є успішним художником у США.
Великий блок відносно сучасних (з 1991 р.) робіт – не менш цікавий. А з часом, гадаю, ця цікавість буде тоншати і дорожчати, як вино. Образність Олександра Вайсмана, певно, розчулить не одне ностальгуюче серце. Ці чернівецькі будинки з наліпками, як на вантажних контейнерах виїжджаючих – «не кантувати». Ці люди, чиї фантоми навічно залишилися на даху залізничного вокзалу, щоб спостерігати за містом. Вістка про почуття, як нині вже забулися.
Сучасний блок представлений основними, найбільш сильними нашими художниками, які цікавилися темою Чернівців. Причому, представлений дуже широко: від Любківського до Гармидера.
На знімку: робота Олександра Вайсмана із серії «Коли я повернуся...» (1993 р.).
Але переважає, звісно, історичний спадок, підібраний із кайфом знавця. Загалом представлено із сотню художників. Усі роботи підібрані так, що вони означають завжди щось більше, аніж просто роботу. Явище, художник, значущий образ, живописна ідея, міська легенда. Медитативна така штука. Цей перерахунок можна було б продовжувати достатньо довго. Зрозуміло, це не все. Навіть далеко не все. Або майже нічого про цю книгу.
Проте довгі перерахунки не йдуть на користь. Скажу: поки тут ми ходимо по справах, теревенимо у кафе і вирішуємо насущне, під дахами та з бельетажів (два звичні місця розташування художніх майстерень), на нас дивляться уважні та небайдужі очі. Ми в них застрягаємо, залишаємо свій відбиток, не підозрюючи про це. Причому, як доводить ця книга, навіки.
Попрощаюся нуднуватою, але важливою подробицею: поліграфічно книгу змогли втілити у Харкові – місті з найкращими поліграфічними можливостями.
Сергій Воронцов — спеціально для «Чернівців»
В оформленні використано художню роботу Джозефа Мінського
________________________________________
Читати більше:
Сергій Воронцов | Гагаріна ніхто не любить. Радянські будні в Чернівцях