Фестиваль «Meridian Czernowitz» у черговий раз промайнув так гладко і з такими аплодисментами, що йому позаздрили би хороші партзбори часів пізнього Застою. Пригадується, як важко розпочинався, у медійному сенсі, перший фестиваль, коли місцеві медіа приглядалися: «Що це за чудо таке чудне, новий спосіб «відносно чесного здобуття грошових знаків», якого Бендер не знав... Чи варто висвітлювати? Бо щось воно не те». Як виявилося — те. І нині ведучі посміхаються, сайти анонсують, молодь у перших рядах.

Я сам був великим ентузіастом фестивалю, а залишаюся, може, ще більшим. Однак років десять тому мені здавалося, що приїжджатимуть європейці й оздоровлюватимуть нас від обмеженості, вузькості, недо-розуміння. Пропонуючи якусь нову, для Чернівців, повістку: світоглядну, мистецьку тощо. Насправді виходить трохи не так. Помилився. А що ж виходить?

Спочатку, однак, про фестиваль, який щойно відбувся. Про логіку фестивалю. Це логіка бізнесу, безумовно. Вона — в ергономіці і економії. Навіть у такій, що проголосивши, що цей фестиваль проходить під гаслом «Свободу Олегу Сенцову», організатори не надрукували якихось постерів чи розтяжок з цього приводу, щоб це стало наочним. Бо ж оголосити одне, а витрати — зовсім інше.

З трохи більше двадцяти заходів, які відбулися за три дні, два заходи фактично проведені не фестивалем, а українським Пен-клубом, який, очевидно, отримав своє внутрішнє фінансування на них. Зокрема, на проведення дискусійних столів дали десь гроші (про це окремо). Ще п’ять чи шість заходів, можна сказати, створені підручними засобами. Це лекція чернівецького науковця Романа Дзика, презентації чернівчан Христі Венгринюк, Андрія Тужикова, самого Ігоря Померанцева.

Найбільш ласими для глядача подіями стали презентації непоетичних (чого раніше не траплялося на фестивалі) книг Андрія Любки та Юрія Андруховича, та поетичної — Сергія Жадана. Чому такий вибір? З чого він витікає? Відповідь проста: усі ці книги випустило нещодавно видавництво «Meridian Czernowitz». І ці презентації — частина промотурів книг та авторів по Україні, а потім у Німеччині. Тобто, нічого спеціального для Чернівців. Окрім, власне, читань гостей, німецькомовних (переважно) поетів.

Чому Андрухович, Любка та Жадан надають перевагу Чернівцям, а не Харкову, Івано-Франківську чи Києву для видавництва своїх книг? Можливо, тому що Святослав Померанцев справді активніше займається промоцією книг — але й тому, що у фестивалю є більші можливості для пропаганди цих авторів у Німеччині, де найбільший книжковий ринок. Зокрема, через тих же німецькомовних гостей, які, зрозуміло, мають відповідні зв’язки. Та й не тільки.

Не сприйміть це як закид. Без грошей нічого не буде. І нічого не рухається. Без них не сяє посмішка з ресторанно-вгодованого обличчя, не так весело куриться люлька, не так голосно шаманить Андрухович, а знамениті кеди Жадана не збільшуватимуть кількість дірочок рік від року. Це якраз була компліментарна частина. Просто кілька роздумів про те, що лежить на поверхні, у сенсі грошей (а є ж іще глибини).

Тепер про поетичну логіку фестивалю. Її відшукати набагато важче. Іноді її немає. Цьогоріч фестиваль присвячений сторіччю чернівецького генія Пауля Целана. До сторіччя ще два роки. Це не звучить анекдотом тільки тому, що у нас перестали розуміти анекдоти. Насправді, ми три рази святкуватимемо ювілей Целана тільки тому, що його ім’я — це останній грантовий редут. Всі інші, вочевидь, вичерпалися. Однак серед гостей фестивалю мало хто займався Целаном. І підбирали їх, вочевидь, за іншими критеріями. Можливо, ще не знаючи, що це фестиваль — саме Целана. А може й знаючи, але не переймаючись. На щастя, Петро Рихло і Марк Бєлорусець будь-який фестиваль перетворять на целанівський.

Як не дивно, і це компліментарна частина. Вона про винахідливість. Хоча Целан тут починає виступати у ролі Леніна. Яким свого часу теж прикривали будь-що: від конкурсу танців, до ліричних збірок і змагань водопровідників п’ятого і сьомого ЖРЕПів. Ну, а тепер, якраз — не компліментарна.



По-перше, у такому вигляді як цьогоріч, туристична привабливість фестивалю (на ній завжди наполягають) — нульова. Під’їхати на нього, в якості глядача, захочеться хіба що з Роші, та й то у разі, якщо не буде чергового «глюку» з маршрутками. З постеру фестивалю можна дізнатися, що «Meridian Czernowitz» незабаром відвідає кілька міст Німеччини (на що є гроші, а значить, це важливо для корпорації), щоб пропагувати Целана, Чернівці тощо. Зважаючи на крайню раціональність того, що відбувалося у Чернівцях, дозволю собі припустити, що пропагувати в Німеччині будуть авторів «Meridian Czernowitz». Себто Андруховича, Любку, Жадана тощо. Будуть шукати грантодавців, замовлення на переклади німецьких авторів, і пропонувати свої — для перекладу. І названі автори, безумовно, дуже талановиті, але що вони мають до промоції Чернівців та інтересів міської громади?

Про це я залишу здогадуватися іншим, а в мене не такий гнучкий розум. Я вирішив перевірити свої підозри і зайшов на сайт літературної корпорації «Meridian Czernowitz». У розділ «ЗМІ про нас». Останній раз він заповнювався рік тому. А щось справді розлоге у Європі про «Meridian» писали в одній з газет аж три роки тому. Але писали про війну і Андруховича, зрозуміло, а не про Чернівці. Було ще кілька новіших нотаток у дусі: у глухій українській провінції створили поетичний фестиваль.

Ще один надзвичайно неприємний момент. Засідання учасників Пен-клубів (це такі письменницькі організації). Темою стала свобода слова у країні — повна назва «Токсична пропаганда проти свободи слова: що може література в добу пост-правди?» Геніальність заходу була, по-перше, в тому, що, обговорюючи свободу слова, письменництво не надало слова жодному глядачеві. Тобто було видно, як ведучий Андрій Курков передавав і передавав слово, щоб вичерпати час до секунди. Звісно, це було обачно.

Обговорення цієї теми сьогодні не відбувається без пригод. Ми живемо у країні, де без жодного зойку закрили головне політичне ток-шоу Савіка Шустера, а його самого викинули з країни. Хоча він, Шустер, і громадянин європейської країни, що надає імунітет, рівний чи не депутатському. Тим не менше, поїхав у Гоа, бідолаха, думати про тлінність буття. Ми живемо у країні, де надто жвавого Міхеіла, який любив подражнити Путіна (і не тільки його, на свою біду), зробили агентом Кремля, яко у старі добрі часи НКВС. І викинули троцкувати до Європи. І теж якось ніхто не цвірінькає.

Але все ж говорити про свободу слова в Україні, це не так само як про мотузку у домі повішеного. Це як про мотузку, коли повішений ще — у процесі, сіпає, дурненький, ніжками, тремтить, подає ознаки життя і дурного нехотіння іздохнути, хоча ніби життя не обіцяє нічого доброго. Там же інший представник українського Пен-клубу, а заразом і член Наглядової ради НСТУ, старий громадський вовк(улака?) Олексій Панич подав тези, настільки співзвучні Дмитру Кисельову, що це розсмішило. Давайте порівняємо.

Олексій Панич на дискусії в Чернівцях: «Я хочу не погодитися із попереднім виступаючим в тому, що журналіст може тільки інформувати, і більше нічого не робити, не обстоювати, не поширювати ніякі погляди, не пропагувати. Мені здається, що це велика ілюзія. Я наведу простий приклад: журналісти готують вечірню програму новин. В світі чимало новин, їх треба обирати, вибір будь-який дає певну картину світу, і ми не можемо від цього відійти. Ми закриваємо на це очі, не хочемо за це брати відповідальність. Це те, що російський філософ Бахтін називав «алібі у бутті», (...) але ми це робимо. ...Ми не можемо війдійти від того, що якщо ми подаємо інформацію, то ми водночас подаємо погляди, настанови, картини світу, тобто пропагуємо так чи так... Якщо ми робимо це несвідомо, то ми програємо тим, хто робить це свідомо».

Тепер Дмитро Кисельов (уривок з його інтерв’ю російській службі BBC 16 червня 2016 року): «Время дистиллированной журналистики, безусловно, прошло. Она невозможна даже теоретически, поскольку в огромном море информации отбор информации уже субъективен, либо соответствует редакционной политике. Это первая фаза нарушения нейтральности. Вы не можете сказать обо всем. Избирательность — уже не нейтральность. Второй этап: называние. Вы называете кого-то шпионом, а кого-то разведчиком. Вы называете кого-то террористом, а кого-то ополченцем. Это тоже уже отсутствие нейтральности. Поэтому (смеется) извините, этого уже нет».

Ця риторика модна останнім часом. Я у захопленні, коли вчорашні революціонери впевнено повторюють тези тих, з ким вони боролися. Яких ще атракцій ви хочете від життя? Чи варто говорити, що інші тези українського учасника Панича були ще цікавіші, і ближчі до джерел з такою ж репутацією як у Кисельова? Мені, як єдиному знавцю тоталітарної преси у залі (та її фундаментальних тез), було цікаво подивитись, як ці тези оживають і втілюються на очах. Причому, можливо, за рахунок не знаючих про це західних фондів. Решта публіки простодушно аплодувала. Тому що це подобається завжди.

З того всього я взяв і подивився, а що пише Панич поза дискусіями і побачив, що остання його замітка в «Обозревателе» має настановче значення для всієї України. В ній він пояснював, що фото Петра Порошенка в економ-класі літака — це не піар. А ПРОСТО фото. Тобто увесь цей арсенал аргументів і цитат — лише для цього, насправді. Вибори ж на носі.

Виникає питання: навіщо цей головний біль (чи, радше, геморой) технологів Порошенка глядачам поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz»? Навіщо люди з таким налаштуванням поетичному фестивалю? Мені здається, що саме люди з такими настановами з приводу неприємностей, наприклад, Ігоря Померанцева у сімдесятих роках в СРСР колись поглузували би та покаламбурили, щось на кшталт: «Игорь не понял наших игор». Чи обіграли б якесь інше співзвуччя. І стерли спогад, як недопалок.



Промовисто штучним здалося мені обговорення ідентичності героя фестивалю — Пауля Целана. Насправді не хотіли говорити, а гра потребувала. Не є таємницею, що поет абсолютно не заморочувався своєю єврейськістю, чи європейскістю, чи навіть буковинськістю. Тему єврейства Целана обсмоктують тільки заради тих же грантів. Варто відзначити, що поети, перекладачі (учасники дискусії), вочевидь, тяготилися обговоренням. Усвідомлюючи її цілковиту штучність. Бо стала ідентичність — це ознака не поетів.

Сам Целан називав себе як хотів. Він міг назвати себе реінкаранцією Рембрандта, міг — російським поетом, міг мешканцем передмістя Садогури. Йому було плювати. Ідентичність плавала залежно від настрою. Але що точно можна сказати, що надзвичайно чітка ідентичність була в його різноманітних катів. От що було, то було. Тому, приписуючи, як це зараз дуже модно, Целану якусь приналежність до чергового натовпу, ми би прирівняли його... до обличчя з натовпу, із листівкою у спітнілій руці і мрією побути якимось групенфюрером. Фактично, до його катів. Але це заскладна думка для нашої цілком демократичної бесіди про такі серйозні речі як гроші, поезія та мистецтво маскараду.

Підсумовуючи: немає проблем у тому, що люди заробляють гроші. Але не повинно зникати відчуття суспільної справи. Його могли б зберегти, якби мали до цього натхнення. А тут виникає відчуття: гра — не загальна, а своя. Зникає довіра до риторики чи легенди фестивалю. А без цього відчуття фестиваль провалиться, між іншим. Принаймні, його авторитет буде на рівні авторитету звичайного магазину галантереї.

Маскарад «Meridian Czernowitz» у черговий раз промайнув так гладко і з такими аплодисментами, що йому позаздрили би хороші партзбори часів пізнього Застою. У слові Czernowitz — є, безумовно, елемент маскараду. Тому що з-під маски виглядають такі собі — Чернівці.

Сергій Воронцов — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка

________________________________________

Дивитись більше:

________________________________________

Читати більше:

Сергій Воронцов | Чернівчани з околиці, або Вічне повернення євреїв на батьківщину