Олег Хавич | На цензурному фронті без змін. Проти кого працюватиме Рада інформаційної безпеки ОДА? | Буковинський центр

При Чернівецькій ОДА створено цензурний орган з числа чиновників, медійників «Народного фронту» і політологів, які співпрацюють з «охранкою».

В колишній День захисника Вітчизни, 23 лютого 2018 року, розпорядженням губернатора Олександра Фищука при Чернівецькій обласній державній адміністрації створено орган захисту мешканців області від «негативного інформаційного впливу» — Раду інформаційної безпеки. І хоча новостворений орган формально є дорадчим, наявність у його складі представників силових структур свідчить, що єдиною метою діяльності цієї ради є боротьба зі свободою слова та запровадження в області тотальної цензури.

Звісно, прямо про це в положенні про раду не сказано — адже стаття 15 Конституції України недвозначно проголошує: «Цензура заборонена». Хоча стаття 35 цієї ж Конституції, яка гласить «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави», не завадила депутатам Верховної Ради проголосувати за чергове звернення до патріарха Варфоломія щодо дарування автокефалії православній церкві в Україні. Та й взагалі — ще з часів Віктора Ющенка в Україні прийнято посилатися на якийсь міфічний «дух Конституції», а не на її текст. З повним переліком основних завдань та функцій ради читач може ознайомитися самостійно з тексту положення про неї, а я хотів би звернути увагу на словосполучення «негативний інформаціний вплив», яке зустрічається там кілька разів.

Отже, рада покликана координувати реалізацію реформ у сфері інформаційно-комунікативних технологій в області, прогнозування, попередження та реагування на можливі кризові ситуації, які пов’язані з упровадженням в Україні реформ, а також збройною агресією та негативним інформаційним впливом. Тобто наслідки реформ та інформування про них (власне «негативний інформаційний вплив») визнаються загрозою одного порядку зі збройною агресією.

Крім того, нова рада повинна координувати випереджувальні заходи місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представників громадянського суспільства щодо протидії негативного впливу на інформаційний простір області. В перекладі: якась громадська організація анонсує захід, що не подобається владі — і на місце події одразу підтягуються «представники громадянського суспільства» в камуфляжах під прикриттям правоохоронних органів, які здійснюють «випереджувальні заходи», тобто розганяють присутніх та б’ють організаторів.

До функцій ради також віднесена «координація заходів щодо захисту інтересів мешканців області та запобігання завдання їм шкоди через неповноту, невчасність оприлюдненої інформації, негативний інформаційний вплив на наслідки застосування інформаційних технологій, несанкціоноване поширення, використання та доступ до інформації». Останній пункт, незважаючи на специфічний «новояз» — це вже прямий опис процесу цензури, фахівці з якої займають чільне місце серед членів ради. Наприклад, Володимир Бобер, нині голова Чернівецької обласної організації Національної спілки журналістів України, починав свою службу рядовим цензором з робочим місцем у Чернівецькій облдрукарні. Потім він дослужився до високих чинів у Головліті, як продовжували називати цю контору навіть після її перейменування в «Головне управління по охороні державних таємниць у пресі» при Кабміні вже незалежної України.

Ось як описує процес радянської цензури журналіст одного з чернівецьких ЗМІ, який добре пам’ятає ті часи: «Тоді були такі посади у друкарні — цензори, вони всі матеріали читали перед друком. У друкарнях сиділи і коректори з усіх газет — так було зручно, бо одразу в друкарні черговий по номеру журналіст ніс вичитані коректорами шпальти цензорам, вони читали і ставили штампик — допуск. Переважно нічого не виправляли, в кінці 80-их то все вважалося формальністю. Я пам’ятаю лише смутно випадки про згадку якихось номерів військових частин. Щодо політичного моменту чи свободи слова — у тої служби, здається, не було на то повноважень, наскільки я розумію, для цього існували партійні органи, для справді політичної цензури».

Насправді цензори вимагали зняти з публікацій не лише інформацію оборонного характеру. Наприклад, у 1988 році органу обкому комсомолу, газеті «Молодий буковинець» забороняли друкувати новину про те, що на будівництві нового п’ятиповерхового будинку для партійних функціонерів доводиться використовувати кран... для дев’ятиповерхівок. Причина — стелі квартир для компартійної еліти були мало не на півметра вищі, ніж для рядових «будівничих світлого майбутнього», і знати їм про це було не потрібно.

Але насправді методи політичної цензури за пізнього СРСР були досить обмежені: догана по партійній лінії редактору, максимум — звільнення журналіста за «неправильний» матеріал/телесюжет (хоча в ті часи Петро Голопапа міг не боятися за своє місце роботи). В період правління Кучми, Ющенка та Януковича основними методами впливу були економічні: податкові і прокурорські перевірки та «маски-шоу» як у самих редакціях, так і в компаніях, що належали власникам медіа. Проте після політичного перевороту у лютому 2014-го і приходу до влади режиму Порошенка—Авакова все радикально змінилося: тепер журналістів офіційно оголошують ворогами держави і кидають у тюрми на багато років.

Наприклад, івано-франківський журналіст Руслан Коцаба пробув за гратами 524 дні. Незважаючи на виправдальний вирок, він досі перебуває у статусі обвинуваченого у державній зраді й перешкоджанні законній діяльності Збройних сил України й інших військових формувань в особливий період. За кілька постів у «Facebook» та одне відеозвернення у «YouTube» прокуратура вимагає для Коцаби 13 років тюрми. Київський журналіст Дмитро Василець та його колега Євген Тимонін втратили в СІЗО понад 2,5 роки життя — і навіть отримали по 9 років тюрми за «інформаційне сприяння тероризму». І хоча вирок зараз скасовано у зв’язку з відсутністю будь-яких доказів провини медійників, вони й досі під домашнім арештом. Житомирський журналіст Василь Муравицький перебуває за гратами з 1 серпня минулого року за професійну діяльність — публікацію кількох статей у російських ЗМІ, причому на підставі офіційної угоди та під власним іменем.

Загалом за звинуваченнями в загрозі національній безпеці в Україні розслідується понад 15 тисяч кримінальних проваджень, за ними в різних статусах СБУ переслідує десятки тисяч людей, і значна частина з них — це журналісти та блогери. Причому блогери не в розумінні професії — реальні чи умовні терміни ув’язнення отримують за пости в соціальних мережах громадські діячі та звичайні люди. Крім цього, у 2017 році кількість клопотань правоохоронних органів, що надійшли до суду стосовно проведення обшуку житла чи іншого володіння особи, становила 118,884 — що в 45 разів більше, ніж у 2012-му.

Правда, журналісти та інші члени Ради інформаційної безпеки при Чернівецькій ОДА навряд чи поповнять перелік жертв режиму, адже натхненно обслуговують його інтереси на своїх робочих місцях. І це стосується не лише близьких до «Народного фронту» головних редакторів та кореспондентів (див. склад ради), але й політологів з Чернівецького університету, які теж щільно співпрацюють з «охранкою». Наприклад, до постанови про призначення експертизи моїх публікацій слідчий Служби безпеки приклав документ під назвою «експертно-політологічна оцінка кандидата політичних наук, доцента кафедри політології та державного управління ЧНУ ім. Ю. Федьковича». Таких фахівців у складі нового органу одразу троє — правда, з кафедр міжнародних відносин та міжнародної інформації.

Проте зрозуміло, що головні партії в цій раді гратимуть чиновники та представники силових структур. Формальним її головою призначено заступника губернатора Михайла Павлюка, реально керуватиме структурою Оксана Білек, начальник відділу інформаційної діяльності ОДА. Варто думати, їй за це трохи доплатять, бо 2,5 тисячі доларів зарплати та матеріальної допомоги в декларації за 2017 рік — це, звісно, більше, ніж 9300 гривень доходу за 2014-ий, але навіть на проїзд до рідної Михальчі може не вистачити. До речі, Оксана Василівна — класичний приклад того, що всі «протиріччя» між «Народним фронтом» та «Солідарністю» — лише про людське око: у 2014-му чиновниця була помічником кандидата в нардепи Олександра Фищука, а у 2015-му стала депутатом обласної ради за списком БПП.

Не менш цікавими є інші чиновники, які входять до складу цензурного органу: це радник Фищука з міжнародних питань Ольга Сабецька, начальник управління інфраструктури ОДА Володимир Трепко та представник Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення в Чернівецькій області Любов Нечипорук, яка 2 роки працювала заступником начальника відділу зв’язків із засобами масової інформації в адміністрації Михайла Папієва. Остання має право звернутися зі скаргою на «неправильний» сюжет місцевого телеканалу (наприклад — конкурента тих, чиї головреди засідають у Раді інформбезпеки), наслідком чого може стати попередження і навіть позбавлення ліцензії.

Проте «цивільні» чиновники значною мірою виконуватимуть волю своїх колег зі структур «з погонами». І якщо прес-секретарі ДСНС та прикордонного загону спробують використати раду як додатковий важіль для піару «видатних досягнень» своїх відомств, то представник СБУ Леся Федоренко ще за роботи у прокуратурі часів Януковича звикла особисто віддавати журналістам накази, про що можна писати/говорити, а про що — ні. Інше питання, що тоді за публікацію скороченого прес-релізу Прокуратури Чернівецької області або коментарів до нього ЗМІ загрожувало лише виключення з переліку розсилки, а тепер можна отримати і звинувачення в державній зраді.

Багатьом може здатися, що я перебільшую проблему, і йдеться лише про черговий мертвонароджений орган, який має стати тлом для виступів віце-губернатора Михайла Павлюка (в цьому мене намагалися переконати чиновники з Будинку з левами). Звісно, якщо йдеться про «мирний» період, тобто коли виборча кампанія офіційно ще не розпочалася, така оцінка близька до дійсності. Але навіть до чергових виборів залишилося не так багато часу, та й позачергові (як загальнонацональні, так і місцеві) можуть бути оголошені у будь-який час. І тоді «цензурний бронепоїзд» опиниться вже не на «запасному шляху», а на фронті боротьби з неугодними думками і свободою слова взагалі.

Хоча прикладів такої боротьби вистачає і зараз — на кшталт позову депутата від «Народного фронту» Сергія Пашинського до видання «Новое время», яке оприлюднило корупційні схеми в «Укроборонпромі». Причому від журналістів не просто вимагають відшкодування завданої «моральної шкоди», але й звинувачують їх у розголошенні державної таємниці, а парламентський комітет під орудою того ж нардепа з цього приводу запропонував посилити відповідальність ЗМІ «за підрив обороноздатності країни». Проте, як зазначає голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко, відповідальність за можливе оприлюднення державної таємниці несуть посадовці, а не журналісти, і криміналізація журналістської діяльності — це засіб оборони не країни, а корумпованих політиків. Війну з ними Україна наразі програє.

Олег Хавич — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка