Від Редакції: Володимир Стефанець повертається до особливостей «народного» безвладдя в Чернівецькій обласній адміністрації. Про пошуки чорних кішок у темних кабінетах ОДА — в редакторській статті в газеті «Доба» (ч. 30 (1021), 29 вересня 2016), яку переопубліковуємо спеціально для читачів «Буковинського центру» (всі виділення — наші).
Попри всі потуги чернівецьких журналістів струсонути стовпчик температури місцевого політсередовища, той завмер. Ні, колеги стараються, просто не міняються місцеві політсюжети. За вікном все ті ж краєвиди, діючі особи і нічого нового по суті – неквапливий і монотонний стукіт коліс потяга, де вся пара – у гудок. Бо кого, скажіть, нині вже схвилюють чернівецький губернатор у ролі «англійської королеви» чи банальна «секретаріада» в Чернівецькій міськраді річної тривалості? Правильно: нікого. Тому попри страшилки «секретарювання» Продана іже з Максимюком та ще там когось і безстрашну готовність мера Олексія Каспрука повісити у сесійній залі з цієї нагоди портрет Януковича, небоєкомплект все того ж чернівецького міськвиконкому і бадьорі повідомлення з перших кабінетів у «будинку з левами», що не все так у нас погано, загальний діагноз, чи то пак, температура по палаті відома.
Хоча надія була. Якось на початку осені після відставки з посади першого заступника голови облдержадміністрації Володимира Куліша. Того самого, якого після пам’ятного і пакетного (разом з губернатором Олександром Фищуком) призначення (кажуть, для противаг на владній осі БПП – «Народний фронт») в крісла на Грушевського, 1 одразу ж назвали «невісткою». Тією самою, що завжди винна. Протестний рух, як відомо, очолив молодий депутат з парламенту Максим Бурбак, а до хору викривальників іноді навіть приєднувався губернатор Фищук. Злі язики подейкували, що не зі своєї волі чоловік се чинить, а винятково з фронтової партійної необхідності. Він то звільняв своїх заступників, то признавався, що просто перевіряв їх на предмет того, чи не тримаються, мовляв, його управлінські други за високі крісла.
Ну, словом, ледве встигав чоловік за партійною лінією, яка чи не щодень коливалася після чергових коаліційних домовленостей у столиці. А після того, як вся історія зійшла, здавалося, нанівець, навіть признався, що призначення його заступників (а надто – першого) – не дуже то його компетенція. І треба було ж такому статися, що після сто першого не дуже й то голосного (радше, для годиться) нагадування, мовляв, Куліш заяву на звільнення так і не написав, як заява першого заступника раптом з’явилася. Здавалося б, ще трохи – і стовпчик буковинського політтермометра таки піде вгору. Але він не збурився – після жаданої кадрової вікторії губернатор так і не зміг згадати перед журналістами причину відставки свого першого заступника. Буває. Але що особливо сподобалося від голови обладміністрації, то це повідомлення, що кандидатуру на посаду першого заступника визначатиме конкурсна комісія. І це після того, як сам губернатор перед тим признавався, що таке призначення – компетенція Адміністрації Президента.
Переповідаю цю відому історію не лише для того, аби зайвий раз нагадати, що у темній кімнаті, звісно, можна шукати чорну кішку, навіть якщо її там і немає. Просто, коли потім умикається світло, стає незручно за самих шукачів. Але це ще півбіди. Гірше, коли вони, шукачі, кличуть нас у наступну темну кімнату, замість того, щоб одразу увімкнути там світло. Відтак раптом з’ясовується, що темнота – друг не лише радянського піонера у темному кінозалі, але й сучасного партійного Мойсея, особливо, якщо йому наказано водити спраглих по пустелі базової для партійного «фронтовика» і такої розмінної для далекої столиці області. А надто, якщо у темному кінозалі чи то, пак, мутній воді можна ще й рибку ловити...
Природа, як відомо, не терпить пустот, але пошуки за останній місяць нових кулішів на роль невістки на Буковині затягнулися. Поволі партійні Мойсеї, схоже, опиняються у розставленій власноруч пастці. Комісійне призначення нового першого заступника – це, звичайно, щось нове у традиціях «державотворення» на Грушевського, 1, але сміятися з цього можна недовго. А потім знову – неквапливий і монотонний стукіт коліс. За інерцією ще можна якийсь час критикувати тих, кого вже немає, витягувати з шафи старі скелети, брязкати голосними словами на прес-конференціях... Але що далі? Світло то ж включили і вже всім видно: король то – голий, потяг – неспішний і весь у парі. Тій, що з гудка.
Володимир Стефанець — для «Доби»
В оформленні використано фото-знімок Руслана Козлова
________________________________________
Читати більше: