Ситуація зі сміттєвою блокадою Львова показала всю гнилу суть і цинічність нинішньої влади і конкретно Президента нашої країни Петра Олексійовича Порошенка. Найкращі, найрозумніші, найспритніші люди з його президентської команди зайняті не реформами, не обороноздатністю воюючої держави, не подоланням тотальної бідності українців. Ні. Найкращі люди Президента Порошенка займаються знищенням його реальних і можливих політичних опонентів та поступовою системною крадіжкою прав і свобод у своїх вимучених громадян. У цьому заключається суть справжньої логіки дій гаранта і його адміністративного Левіафана.

Ми вже по трохи почали звикати до того, що наш Президент руками своїх політичних посіпак проводить численні інформаційні атаки на потенційно найсильніших опонентів – Юлію Тимошенко і Міхеіла Саакашвілі. Але потужна і системна атака на нібито позбавленого президентських амбіцій інтелігента Садового перетворила Андрія Івановича на принципового опозиціонера до існуючого режиму.

Панічна манія загрози власній владі все частіше змушує Порошенка знімати маску «хорошого хлопця», нібито демократа. Його президентська виборча кампанія вже почалася. Задача цієї кампанії на сьогоднішньому етапі – очорнити всіх своїх можливих конкурентів і вивести в другий тур керованих і здоланних опонентів, типу Бойка чи Ляшка. Тому боротьба колективного Порошенка проти всіх його реальних ворогів тільки почалася і буде тривати надалі. Дно ще не пробите і ми ще не раз згадаємо, наскільки підлою і цинічної вона може бути. Згадаємо й те, наскільки думка людей нічого не значить у розпалі цієї неважливої для країни, але важливої для конкретного Петра Олексійовича «тотальної війни».

Львівський «сміттєвий кейс» у парадигмі боротьби за президентську посаду цікавий для більш детального розбору. Діюча управлінська модель у країні дозволяє паралельне і більш-менш автономне існування двох рівнів реальної влади. Один рівень – загальнонаціональний, зі своїми фінансовими потоками, проблемами, власним порядком денним. Інший – регіональний, до якого належать ключові місцеві еліти, а також мери найбільших міст, які управляють підпорядкованими територіями.

У якійсь «правильній» країні спільне бачення майбутнього одними й іншими могло б дати вражаючу синергію для розвитку держави. Та у нас перші занадто високо літають у небесах, а другі занадто низько погрязли в рутині повсякденних справ. Єдине, що об’єднує усіх – корупція. Між національною і регіональними владами існує неформальна і негласна корупційна домовленість стосовно того, хто на яких потоках сидить. І це тривалий час забезпечувало сталий порядок речей, заснований на корупційному компромісі (і цілком можливо, саме через це ми втратили Крим і частину Донбасу).

Сучасна українська історія говорить про те, що деякі порушники цього договору були успішними (sic!). Великі агресивні регіональні клани (дніпровський, донецький) ставали загальноукраїнською елітою. Маленькі, але не менш агресивні (вінницькі, чернівецькі, харківські, львівські), ставали важливою частиною загальноукраїнської еліти.

Проблема сьогоднішнього моменту в тому, що вперше від часів Віктора Януковича загальнонаціональна влада почала публічно топтати своїх регіональних колег. Фактично – договір про ненапад між регіональними і загальноукраїнськими було розірвано. Тепер кожен мер, якщо він чимось прогнівить «ПАПу», може очікувати такої ж історії, як і Садовий зі своїм сміттям. Якщо раніше певного неконтрольованого мера присажував сильний губернатор чи голова обласної ради, то тепер це може робити особисто Президент.

У минулі часи ці ігри проходили поза увагою громадськості – неслухняним діячам перекривали фінансування, мілко капостили і т.д. Але сьогодні зі Львовом – це зовсім інакше. Петро Порошенко робить свої кроки явно. Настільки явно, щоб це було видно всім іншим регіональним елітам. В один прекрасний момент весь адміністративний Левіафан розвернувся проти Львова. Перлину України – зробити вигрібною ямою? Немає проблем! У мене виникає риторичне питання: якщо ти Президент – хіба ти будеш робити все, щоб десь у твоїй країні було так погано? Насправді львівське сміття показало, наскільки Петро Олексійович не змінився. Він залишився дрібним «баригою», а не став, як усі ми сподівались, державним діячем.

Показовим моментом стало відношення мерів інших міст до Андрія Садового, коли львівський міський голова офіційно звернувся до них з листом про допомогу. Садовий – вітрина успішного самоврядування в Україні. Багато інших міських голів вчилися в нього, тихо йому заздрили, заздрили успіху Львова. А от у момент кризи – майже всі відвернулися від нього. Відвернувся й Олексій Каспрук, який як мер Чернівців вчинив правильно – не допустив погіршення відносин з Києвом, не дав своїм опонентам скандалізувати ситуацію.

Але у мене питання, чи поступив він гарно як людина, яка є в достатньо гарних стосунках із Садовим? Чи поступив він як державній діяч? Я не адресую це питання до мерів інших міст області, які так само з різних причин проігнорували прохання Львова про допомогу. В більшості своїй вони є модерними «совками», а ось Олексій Павлович перестав навіть робити вигляд політика з внутрішнім стержнем.

«Самопоміч» сьогодні заново переосмислює своїх друзів і ворогів. Друзі пізнаються в гірких ситуаціях. Де були Максим Бурбак, Микола Федорук і Олексій Каспрук, коли Львів задихався від сміття? А саме ці люди зробили все, щоб розвалити «Самопоміч» у Чернівцях і при цьому здаватися друзями. Тепер «Самопоміч» стала міцнішою – вона побачила тих, хто є її друзями, а хто тільки здається. І це дає їй ще один шанс.

Михайло Шморгун — спеціально для БЦ

В оформленні використано фото-знімок Ігоря Константинюка

________________________________________

Читати більше:

Михайло Шморгун | Технологія: як відродити чернівецький «Народний фронт»